Олександр Ільїн

БОРИС ОЛЬХІВСЬКИЙ – ПИСЬМЕННИК-ЕСЕЇСТ,
СПІВЕЦЬ ТА ДОСЛІДНИК ПОЛІССЯ

Не знаю, чи колинебудь його [Ольхівського] впишуть
у святці української культури і державности.
(Ю. Шевельов)

Ім’я Бориса Ольхівського призабуте в Україні і Білоруському Поліссі, хоча останнім часом подекуди з’являються статті1, де згадується про його життя і творчість, інколи видаються деякі твори2 письменника. Однак не має повного і детального життєпису українського і поліського патріота Бориса Ольхівського, не має виданої збірки його творів, хоча на все це він заслуговує.

Його творчий і життєвий шлях український націоналіст-енциклопедист Євген Онацький (1894-1979) охарактеризував в своїй «Малій українській енциклопедії» так: «блискучий публіцист, талановитий письменник, автор високовартісних літературних есеїв про Полісся, Холмщину й Підляшшя. Співробітник журналу «Ми» в Варшаві і Українського Національного Музею у Львові, і також журналу «Нові Дні» (1940). Належав за другої світової війни до Української Дивізії і помер від нефриту, в наслідок перестуди під час військових вправ».

РОДОВІД БОРИСА ОЛЬХІВСЬКОГО

Борис Ольхівський (1926)
Борис Ольхівський (1926)

Почнемо з історії його роду. Дід письменника Петро Іванович Ольхівський народився 21 січня (ст. ст.) 1848 року в Смоленській губернії, закінчив Смоленську духовну семінарію 1870 року. Після придушення польського повстання 1863-1864 років на Полісся направляли випускників великоросійських духовних семінарій для русифікації поліщуків через початкову школу. З 10 січня 1872 року Петро Ольхівський працював вчителем Кам’янець-Литовського народного училища Брестського повіту. Там він познайомився з вчителькою жіночого відділення цього училища Марією Климентівною, і незабаром вони одружились.

1880 року Петро Ольхівський висвячений до Мотикальської церкви Брестського повіту, з 1903 до 1915 року служив священиком у селі Велямовичі того ж повіту. Отець Петро мав двох синів: Івана3 і Юліана та три дочки: Євгенію4, Неонілу5 і Надію6. 1890 року померла дружина священика.

Батько письменника – Юліан Петрович Ольхівський народився 14 липня (ст. ст.) 1880 року у селі Мотикали. Навчався він у Жировицькому духовному училищі,1903 року, закінчивши Литовську духовну семінарію, став працювати псаломщиком Грушевської церкви Кобринського повіту, а з 18 лютого 1904 – вчителем Мотикальського народного училища й одночасно псаломщиком місцевої церкви. Цього ж року юнак одружився з дочкою священика – Анісією Гнатівною Ширинською7 (1886-1943?). 14 липня 1904 року єпископ Гродненський Никанор8 висвятив псаломщика Юліана Ольхівського на священика Щитниківської церкви Брестського повіту. У 1821 році поміщик Тадеуш Поніквіцький побудував муровану церкву з дерев'яною дзвіницею.

Протопресвітер Іуліан Ольхівський
Протопресвітер Іуліан Ольхівський

Маленьке село Малі Щитники знаходилося поруч з рідними Мотикалами, а також – з Велямовичами, де служив тоді його батько. 1905 року в селі Малі Щитники було всього 78 жителів.

14 червня 1914 року отець Юліан був переведений до Брашевицької церкви Кобринського повіту. Через місяць почалась Перша світова війна. Влітку 1915 року німецькі війська прорвали фронт і почали стрімкий наступ. Брестський журналіст-краєзнавець Володимир Глазов9 пише: «Царское правительство эвакуировало местное население. Отец Иулиан вместе с семьёй оказался в Москве. В декабре 1916-го его назначили настоятелем Покровской церкви Тульской дружины, к которой был прокомандирован отец Иулиан. Только что воздвигнутая, эта церковь Святителя Николая Чудотворца у Соломенной сторожки была в чем-то уникальной, построена по проекту выдающегося архитектора Ф.О. Шехтеля10».

1919 року Юліан Ольхівський біжить з родиною із Росії від голоду, холоду і терору. Рідне Полісся, яке опинилося тоді в складі відродженої Польщі, зустрічає їх спаленими селами і зарослими полями. Мабуть, спочатку отець Юліан служив у Брашевичах, а потім – у близькому містечку Антопіль Дрогичинського повіту, який недавно був створений польською владою. 1921 року у містечку було 306 дворів, 2206 жителів, в тому числі 1792 єврея.

Свято-Покровська церква. с. М. Щитники (фото А. Дибовський)
Свято-Покровська церква. с. М. Щитники (фото А. Дибовський)

28 лютого 1921 року, з благословення Святійшого Патріарха Тихона, священик Антопільської церкви Юліан Ольхівський був нагороджений наперсним хрестом. Післявоєнний час був дуже важким: голодні селяни виживали, піднімаючи з попелу зруйновану господарку. З ними виживали і священики, яким бідні селяни не могли грошима платити за треби, а давали харчові продукти зі свого господарства.

Не знаємо причини переводу отця Юліана до Гродненської єпархії: з 23 травня 1924 року він уже служив у Покровській церкві невеликого міста Клецьк Несвізького повіту Новогрудського воєводства. Через інтриги клецького духовенства протоієрей Юліан Ольхівський вимушений був покинути Клецьк. 1934 року він був переведений до містечка Деречин Слонімського повіту. Але клецькі парафіяни дуже полюбляли свого пастиря. Отець Юліан11 писав: «Клецкие парафияне опять просят и даже обещают бесплатно перевезти и выплатить долги, но я на это не решаюсь пока нет сил и средств передвигаться, а во 2-х всё же Деречинский приход доходнее Клецкого». Щоб вивчати своїх дітей, протоієрей заліз в борги. Він писав Гродненському єпископу: «Во всех приходах, не покладая своих сил и личных средств, проводил в благолепие храмы Божие, равно причтовые дома. Поднимал во всех местах своим служением религиозный нрав прихожан. До сих пор не было у меня даже малейшего недоразумения»12. Як кожний православний священик, Юліан Ольхівський займався сільським господарством. В його листі13 читаємо: «Немного уже посеял овса и пшеницы. Начинаю приготовлять [землю] под картофель. Есть лошадка и коровка. Нужно ещё прикупить корову, а равно и пару поросят».

Важкі роки німецької окупації протоієрей пережив у місті Слонім, куди його перевели влітку 1942 року. Під час війни померли дружина Анісія та син Борис. Небезпека для православного священика тоді чатувала з усіх боків: радянські та польські партизани, німецькі загарбники. При наближенні радянських військ Юліан Ольхівський влітку 1944 року виїхав до Німеччини, де шість років служив у місті Заульгау, там із будинку колишньої католицької каплиці зробив православний храм. Був там благочинним парафій французької зони у Німеччині, а також – членом єпархіальної ради Німецької єпархії Російської закордонної православної церкви.

1950 року протоієрей Юліан Ольхівський виїхав до США, де спочатку служив вікарним священиком Вознесенського собору в Нью-Йорку. «А через год он основал храм Архистратига Божия Михаила в городе Патерсон. 22 апреля 1951 года в нём была совершена первая литургия. Постепенно росло количество прихожан. Уже в 60-70-ые годы этот приход считался самым большим приходом РПЦЗ на восточном побережье США»14. Білоруський емігрантський діяч Борис Данилюк у своїх спогадах15 уточнює: «(…) ў штаце Нью-Джэрзі, ды пад павадырствам сьвятара Юльяна Альхоўскага, ягонага зяця Волкава й Сяргея Анцуты, у супалцы з казакамі зарганізавалі парахвію Расейскай Зарубежнае Царквы, для якое неўзабаве прыдбалі й будынак». При храмі була школа і бібліотека.

16 листопада 1955 року митрофорний протоієрей Юліан Ольхівський зведений в найвищий для священика сан – протопресвітера. Пішов із життя заслужений пастир 14 червня 1959 року у Нью-Йорку, похований на цвинтарі Новодівіївського монастиря (штат Нью-Йорк) – найбільшого російського православного кладовища в США.

З листування отця Юліана випливає, що він мав двох синів: Бориса і Степана, а також дві доньки – Асю і Марію (Мусю), яка 1940 року працювала вчителькою у селі Остров Зельвенського району Барановичської області. Марія одружилася з Володимиром Олександровичем Волковим, і разом з чоловіком супроводжувала батька у Німеччині та США. Степан Ольхівський (1908-1985), мабуть, навчався у кадетському корпусі в Югославії. Після війни жив разом з батьком у Патерсоні (США), де і помер. Про старшу доньку протоієрея – Асю відомо нам лише те, що її чоловіком був Олександр (прізвище невідомо). Подружжя мало у 1937 році сина Лева.

Білоруський мемуарист Борис Данилюк у своїх спогадах характеризував Юліана Ольхівського як російського монархіста, чорносотенця і білорусоїда.