З БІЛОРУСЬКОГО НАЦ. ВІДРОДЖЕННЯ

Свято в честь Івана Луцкевича у Вильні.

Дня 17. листопада ц. р. відбулася у Вильні святочна академія з нагоди десятих роковин смерти батька білоруського визвольного руху, бл. п. Івана Луцкевича. Співав студентський хор. Одна частина хористів мала біло-червоно-білі (це національні барви білорусинів) студентські бинди, друга жовто-сині. Численна публика бачила, що студенти українці та білоруси творять у Вильні одну дружну сімю.

Білоруський політичний і культурний діяч Іван Луцкевич
Білоруський політичний і культурний діяч
Іван Луцкевич.

На академії виступали приятелі та знайомі покійного діяча з устними про нього спогадами. А з тих спогадів виступала постать невтомного борця, що служив свому народові від дитячих майже років. Постать аскета, що в службі нації забував про свої власні найелєментарніші потреби.

Протягом ХІХ. віку на Білій Руси працювало чимало людей у большій чи меншій мірі національно свідомих. Але початки справжнього національного руху, особливож руху політичного, є звязані з іменем Луцкевича.

Він був піоніром. Працював у атмосфері недовіря та холоднечі з боку не лише чужинців, але й своїх таки земляків. Орав цілину, повними жменями кидав насіння відродження. Був засновником першої білоруської політичної партії, першої білоруської гімназії у Вильні, першої лєгальної газети, що називалася спершу «Наша Доля», а потім «Наша Ніва» і згуртувала біля себе всі живі сили білоруського народу. Заснував цілу низку політичних та культурних організацій. Знайомив з білоруською справою Західню Европу на ріжних міжнар. зїздах та при помочі статтей у віденській «Украініше Рундшау»1. Вже в молодших клясах гімназії зорганізував невеличкий гурток національно усвідомлених хлопців, а потім протягом цілого життя навертав своїх земляків, що забувши про сором, служили чужим богам, на національному віру. Був апостолом цієї віри… Ще в третій клясі гімназії почав збирати памятки білоруської старовини. З цих збірок повстав Білоруський Національний Музей. На цьому грунті Луцкевич познайомився з фундатором нашого Національного Музею – митрополитом Андреєм. Два великі патріоти: український та білоруський помагали один одному рятувати від вандальського нищення культурні надбання предків.

Сіоніст д-р Сабат2 кілька разів підчеркував у своїх споминах, що Луцкевич завжди з напруженою увагою стежив за всім, що діялося в Галичині і завжди намагався удержувати з галицькими українцями якнайтісніші взаємини. Віддаючи всі сили і всі думки свої національній справі, Луцкевич зовсім не шанував свого здоровля. І коли в 1919 р. прийшли до нього комуністи, щоб арештувати небезпечнного для «єдиної-нєдєлімої» самостійника, застали в ліжку виснаженого сухітника. Небавком потім помер невсипущий «змагар», а думки його живуть, розвиваються, охоплюють щораз ширші маси.

Поляк проф. Петрусевич3 казав у своїх споминах, що люди тверезої, реальної думки мали Луцкевича за Дон-Кіхота. Їм, бачте, здавалося, що Луцкевич марнує свої здібности для зовсім безнадійної справи, до якої ніхто, окрім купки ентузіястів, не пристане. Від інших промовців ми почули, що ці «тверезі люди» не вірили і в майбутню самостійну Польщу, обмежуючи свої мрії до автономії.

Та така вже є природа національних рухів, що ентузіясти краще бачать, до чого вони ведуть, ніж «тверезі» голови. Чиж не дав нам історичний досвід багато на це доказів? Хто мав рацію: ті, що вже 100 літ тому гадали, що українська мова та національність уже завмирають (Ом. Павлович4, кн. Цертелев5), чи горячі голови з «руської трійці»6? Хто дальше бачив: великий учений Драгоманів чи фанатик і поет Шевченко?

«Батько словянщини» Дубровський7 тим молодим ентузіястам, що заходилося біля відновлення чеської літератури, казав: «Не чіпайте мерців, нехай собі сплять». Трохи згодом, коли «мерці» почали воскресати, гадав Паляцький8, що «малі народи», до котрих зачислював мадярів, ромунів, українців, поляків та інших, будуть плекати свої культурні питоменности, але ніколи вже не матимуть своїх окремих держав. Фільольог академик Карський9 ще не дуже так давно виступив був зі смішним вже тепер «прогнозом», що, мовляв, «білоруське красне письменство, буде, правда, гарненько розвиватись, але наукові книжки білоруси завжди писатимуть московською мовою». Отакі скептичні, обережні думки життя розбивало, розбиває і розбиватиме далі.

Є ще багато людей, що не вірять у світлу майбутність білоруського народу. Та вони не мають рації! Мав рацію Іван Луцкевич і має її національна білоруська молодь, представник якої на академії 17. листопада назвав Луцкевича пророком.

Вильно, грудень 1929.

Борис Поліщук.

Коментарі

  1. «Ukrainische Rundschau» – український місячник німецькою мовою для інформації іноземців про політичні і культурні справи України, виходив у Відні 1903-1915 (до 1905 під назвою “Ruthenische Revue”).
  2. Цемах Йоселевич Шабад (1864 - 1935) – єврейський громадський діяч, публіцист і редактор, віленський медик.
  3. Казимир Петрусевич (1872-1949) – адвокат, професор Віленського університету, діяч російського революційного руху.
  4. Мабуть, Олексій Павлович Павловський (1773 – після 1822) – український мовознавець і російський письменник.
  5. Князь Микола Андрійович Цертелєв (1790-1869) – український, грузинський і російський етнограф і фольклорист.
  6. «Руська трійця» (1833-1837 рр.) – галицьке літературне угрупування, очолюване Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем, що розпочало на західних українських землях національно-культурне відродження.
  7. Йосеф Добровський (1753-1829) – чеський славіст, який заклав основи наукової славістики.
  8. Франтішек Палацький (1798-1876) – чеський історик, філософ, політичний і громадський діяч.
  9. Юхим Федорович Карський (1860-1931) – білоруський і російський філолог-славіст.