Володимир Сергійчук

Етнічні межі і державний кордон украіни

Північний захід

Вашай увазе прапанавана глава з кнігі-даследавання В. Сергійчука "Етнічні межі і державний кордон України". Матэр'ялы, выкладзеныя тут, тычацца паўднёвай часткі Берасцейшчыны і выклікаюць пэўную цікавасць. Тымболей, што кніга на Беларусі даволі рэдкая, яна выдадзена ўкраінскім выдавецтвам "Тернопіль" у 1996 годзе. Большасць тэкстаў пададзена на мове арыгіналу - украінскай, але гэта не павінна выклікаць значных цяжкасцей для іх разумення.

Визначаючи північно-західні кордони Української Народної Республіки на мирних переговорах в Бересті в лютому 1918 року, з політичних мотивів залишено поза ними Північне Підляшшя - територію між Західним Бугом і Наревом на захід від лінії Сарнаки - Мельники - Високо-Литовськ - Кам'янець-Литовський - Пружани.

А цей регіон, де український етнос на той час мав компактне суцільне розселення, означувався, зокрема, містом Дорогочином, у якому князь Данило Галицький 1253 року коронувався на короля Русі.

З інших українських населених пунктів у межиріччі Західного Бугу і Нарева необхідно вказати передусім на Більськ, заснований Ярославом Мудрим.

Підляшшя входило до складу Київської Русі за часів Володимира Великого, тобто з Х століття. З того часу воно пов'язане з історією нашого народу, будучи найвіддаленішою частиною східного слов'янства.

Коли впала Галицько-Волинська держава, то Північне Підляшшя, перебуваючи тривалий час у складі Великого князівства Литовського, зберігало свою українську самобутність. І лише підпорядкування з 1569 року Польському королівству призводить до різких змін у житті тутешнього українського етносу. Особливо негативний вплив мали полонізація.

Втім, утиски, яких зазнавали українці Північного Підляшшя під час польського, пруського, а потім і російського панування, не могло стримати розвою українства. Але все те, що протягом багатьох століть берегли тутешні українці, пішло за вогнем у вирі першої світової війни, коли царський уряд насильно вивозив їх углиб Росії, посилаючись на можливі бойові дії в цьому регіоні.

У подібному становищі опинилася й інша українська етнічна територія, розташована на північному заході, - Берестейщина, пов'язана з Підляшшям спільною історією. Місцеве населення залишилося вірним рідній мові і традиціям своїх предків; на початку XX століття воно залишилося тут у переважнй більшості українським. Це й зумовило те, що умовами Берестейської угоди в 1918 році вказаний регіон передбачалося включити до складу української держави. Від Пружан кордон мав іти до Вигонівського озера. Ця лінія в основному відповідала етнічному розселенню українців на тутешніх теренах.

Зважимо, що з цим погоджувалася і Радянська Росія. Голова її делегації на переговорах з Україною про розмежування - Християн Раковський 22 липня 1918 року повідомляв до Москви: "Украинской территорией считаем Холмщину, Брестский и Кобринский уезды Гродненской (губернии - В.С.), отошедшие Украине по Брест-Литовскому договору" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766.- Оп. 2.- Спр. 44.- Арк. 3 зв.).

Не пред'являла в той час претензій на Берестейщину і Білоруська Рада, що оголосила себе виразником волі білоруського народу в створенні незалежної держави. Більше того, перебуваючи на початку жовтня 1918 року в Києві, білоруська делегація звернулася до гетьманського уряду з проханням узяти під свій захист від більшовиків населення тих повітів Могилівської та Мінської губерній, які залишили німецькі окупаційні війська, та приєднати ці території до України.

Тому відродження українського життя на Берестейщині відбувалося досить швидко. Місцеві власті підпорядковувалися безпосередньо Києву. В Бересті в 1918 році організовуються спеціальні курси для перепідготовки вчителів-українців. Цікавою щодо цього є інформація в берестейській газеті "Рідне слово" від 7 січня 1919 року: "Чуть не на кожному кроці на стінах домів та парканів (не тільки на афішах) бачиш оголошення на українській, єврейській та на російській мові, що закривають собою колишні німецькі. Рано о восьмій бачиш, як школярі йдуть поквапно на науку до школи. Вже функціонує правильно українська державна вища початкова школа (прогімназія), функціонує й приватна єврейська прогімназія, а з 10 січня має розпочатись навчання ще в одній приватній єврейській прогімназії. Ще в місті багато німецького війська, але вся влада місцева находиться в руках української адміністрації. Потроху починають іти в рух українські гривні...".

Перепис від 9 грудня 1931 року засвідчив: на Берестейщині (на неї припадало 31 200 кв. км.) мешкало понад мільйон жителів (Кубійович В. Українська людність в Польщі в світлі перепису з дня 9.ХІІ.1931 // Вісник (Львів).- 1933- Т. III.- С. 575).

Але й тоді ще північно-західні українські землі не відтворили повністю своєї людності, зменшення якої пояснюється масовими вивезеннями царською Росією православних на схід під час першої світової війни. Не зважаючи на повернення значної маси людей та доволі сильний природний приріст за 1921-1931 роки, загальна кількість населення була меншою на десять відсотків у порівнянні з 1914 роком (Там же.- С. 582).

Спроби відродження українського національного життя в цьому регіоні після прилучення його вольовим сталінським рішенням до БРСР в 1939 році, зустріли опір нової влади. Вчителів української мови, літератури та історії називали не інакше як петлюрівськими недобитками. А таких тільки в Берестейському, Кобринському та Пинському повітах виявилося близько двохсот, де школи працювали по-українськи.

Нова влада ставить за своє завдання білорусити українські школи. Завідуючий Кобринським повітовим відділом освіти Гоберман, наприклад, організовує "викорчовування петлюрівських недобитків", присилаючи в українські школи випускників з Мінська. За свідченням І. Хміля, "одну школу Кобринському повіту приїжджали білорусити з залогою НКВД проти волі цілої громади, мотивуючи, що для українських шкіл нема підручників... Селяни, батьки дітей, у відповідь кидають: "Дозвольте, а ми самі принесемо на плечах підручники з Києва!" (Хміль І. Українське Полісся.- Чикаго, 1976. С. 173).

Цей автор стверджує, що були цілі українські села, які писали петиції до Москви з проханням приєднати їх до УРСР (Там же.- С. 173).

Однак у відповідь - арешти національне свідомих українців. Так, у ніч з 17 на 18 червня 1941 року НКВС арештувало 30 учителів-українців тільки в Берестейському та Кобринському повітах (Там же.- С. 175).

Але, природно, сталінські циркуляри про білорусизацію Берестейщини і Підляшшя, масові арешти інтелігенції не могли знищити дух українства. Він особливо яскраво виявився за часів діяльності Організації Українських Націоналістів. Найбільш національне свідомими були Кобринщина і Дорогочинщина. Активність ОУН в Кобрині, зокрема, була широко відома. Викриті НКВС і кинуті до Берестейської в'язниці Григор Шварко (с. Болото), Леонтій Кватерук (м. Кобрин), Василь Пархотик (с. Здишів), Бойтик {с. Дивин), Юліан Шумінський (с. Табинка) витримали всі знущання, а після звільнення їх німцями з цієї катівні продовжили свою патріотичну діяльність.

На Берестейщині тоді ж починають утворюватися українські комітети. Відомо, зокрема, що в Бересті таким комітетом керували Олександр Гнатів (голова), Іван Микита (заступник) та Володимир Криницький (секретар). Членами комітету були Іван Кобилко, Василь Яців, Петро Шалупчук. Такі ж комітети виникають і в інших містах етнічної української території: Кобрині, Янові, Дорогочині. До Кобринського комітету входили Йосип Сацевич (голова), Петро Рафалович (заступник), Ярослав Жилавий (секретар), Василь Пархотик, Леонтій Кватерук, Володимир Магер та Дмитро Рафалович - члени (Наука і суспільство.- 1993.- № 11-12.- С. 11-12).

Треба враховувати те, що на початок війни Гітлера і Сталіна українське населення цього регіону значною мірою зденаціоналізувалось, оскільки в умовах Польщі воно мало вільний доступ лише до польської школи, а в 1939-41 роках навчання здійснювалося російською і білоруською мовами.

Українські школи з'явились тільки за німецької окупації. І хоча в них заборонялося викладати географію та історію України, ці навчальні заклади дієво сприяли зростанню національної свідомості української молоді. Національний рух поволі набирав сили. Передусім, він проявився у діяльності ОУН-УПА в роки гітлерівської окупації.

Про приналежність Берестейщини до української автохтонної території в роки другої світової війни засвідчує і маршова пісня Української Повстанської Армії під назвою "Кобринячка":

Незважаючи на німецький, а з 1944 року терор НКВС, українство Берестейщини підтримувало боївки УПА. А їх присутність тут у свою черу підтримувала українське населення, - воно навіть ставило питання про відкриття українських шкіл у "Савєцькій Бєларусі".

Українці Берестейщини відчули на собі "щастя визволення", яке принесли "брати зі сходу". Уже цитований І. Хміль писав з цього приводу: "І ось ця справдішня московська голота силою свого лаптя прийшла на нашу освячену кров'ю, сльозами і потом дідів наших і прадідів землю, грабує, напастить, насилує, вивозить усе, та ще й матюкає за твоє добро, називає тебе: ворогом народу, кулаком, бандитом, гадом, сволоччю, нацистом - коли сам з нацистів нацист! Більший в десять разів за Гітлера! Чи не сатанізм оце московський з'явився у чубатій будьоновці з черво-ною зорею?" (Вказ. праця.- С. 175).

Втім, з утвердженням радянської влади в повоєнні часи українцям знову запропонували "перелицюватися" в білорусів. Хто з цим не погоджувався, зазнавав репресій. Так, директора Вотчинської сільської школи Кобринського району Луку Волосюка у 1945 році заарештували тільки за те, що обстоював навчання українською мовою. Українське життя на радянській частині Берестейщини фактично згасло.

Сучасна Берестейщина як район компактного проживання українців - це Малоритський, Берестейський (Брестський), Кам'янецький, Жабинківський, Кобринський, Березівський, Дорогочинський, Іванівський, Пинський і Столинський райони Брестської області повністю та Пружанський, Івацевицький, Ганцевицький, Ляховицький і Лунинецький райони частково. Мовою постійного спілкування корінного населення Берестейщини е берестейсько-пинський діалект української мови. На підтвердження цього члени правління Українського громадсько-культурного об'єднання Брестської області заявляють: "Скажіть, хто в нас говорить: будзе хадзіць, будзє рабіць, вядзеш, біці, вада, галава, малако, йон, яна, яно? У нас говорять: буде ходити, буде робити, ходитиме, робитиме, ведеш, бути, вода, голова, молоко, він, вона, воно. А які в нас народні пісні, що передаються з покоління в покоління? Українські. Так хто ж ми є? До якого народу належимо, якщо наша мова, походження (історія), культура українські? Відповідь на це питання може бути тільки одна - ми належимо до українського народу!" (Голос Берестейщини (Брест).- 1991.- Ч. 1).

Це визнали й самі білоруси. Так, видатний білоруський критик, письменник та публіцист Сергій Полуян 1909 року писав про підляських українців, "што яны сыны братняй нам Украіны".

Інший відомий білоруський учений - професор Карський 1903 року писав про українців і білорусів у регіоні Підляшшя та Берестейщини: "Полудневу границю білорусів проводимо так: річкою Нарев по Більському повіту Гродненської губ. до Біловезької Пущі, далі вона перетинає останню по р. Нареву і до м. Шерешова, а звідти на північ од м. Пружан на схід до р. Ясельди, до Картуз-Берези; звідти, захоплюючи Стричів, майже рівнобіжне до варшавсько-московського шосе скеровується до р. Шари, потім по останній переходить до Мінської губ., Тут по р. Шарі білоруська границя йде приблизно по р. Бобрику в полуднево-східному напрямі до м. Лунин недалеко від стан. Лунинець, захоплюючи в білоруську область с. Хапиничі, Маньковичі, Дятловичі. Тут, отже, ми доходимо до північної частини Пинського пов." (Там же).

Приблизно так визначає українсько-білоруську етнічну межу і чех Нідерле.

А видатний російський академік Шахматов зазначив, що підляська говірка української мови поширюється на Берестейський, частини Більського, Кобринського і Пружанського повітів, тобто на історичні Підляшшя і Берестейщину (Там же).

Надзвичайно важливим для нас е і спостереження про українську людність Берестейщини, які 1918 року занотував 70-річний священик Никанор Котович, уродженець Кобринського повіту. Порівнюючи мову, звичаї, пісні, обряди, психіку і навіть схожість населення Берестейщини і Волині, він, зокрема, також вказує і на однакові імена: Гриць, Остап, Пилип, Ничипор, Хома, Данило, Тарас, Пантелій, Улас, Хведір, Палажка, Опраска, Катерина, Оксеня, Огапа, Хведора, Юхимка, Ганна, Христина, Явдося, Мелаха, Наталка, Олена; і прізвища: Коляда, Тур, Гук, Шевчук, Кравчук, Степанюк, Вакулюк, Рогачук, Мигура, Бич, Сиротюк, Ярощук, Стасюк, Дубина, Манишка, Козлюк і багато інших.

Цікавим є повідомлення священика Котовича про те, що на той час у багатьох церквах Берестейщини ще зберігалася велика кількість древніх документів з підписами: "Єпископ Володимирський і Берестейський". Значить, цим стверджується багатовіковий зв'язок південних повітів Гродненської губернії (тобто Берестейщини) з Україною. Більше того, саме київські митрополити благословляли особисто в цьому регіоні будівництво православних церков, а посвяти в духовний стан відбувалися виключно в Києві, Володимирі-Волинському і Почаєві, а не в Москві, Петрограді, Гродно чи Вільно.

До речі, богослужебні книги в храми Берестейщини надходили з друкарень Києва, Почаєва, а також Львова і Перемишля.

Зрештою, щоліта маси селянства Брестського, Кобринського, Більського і південної частини Пружанського повітів ходили на богомілля не до Москви, Вільно, Гродно, Мінська, а виключно в Київ, Почаїв і Холм, тобто в Україну, як і предки.

На закінчення Никанор Котович вказував: "Родная мать Украина должна принять в свое лоно своих младших детей, защищать их и не дать им погибнуть. Это прямой ее долг, священная ее обязанность." (ЦДАВОВУ: Ф. 2607.- Оп. 1.- Спр. 43.- Арк. 20).

Та цього Українській державі не вдалося зробити. Вона й сама тоді не змогла вистояти.

Отож, як зазначалося вище, нелегко сьогодні українцям Берестейщини на прабатьківській землі...

Якби сьогодні передові діячі білоруської культури ставилися так до українців, як і в часи спільної недолі, то умови національного життя останніх у Білорусі, зокрема на Берестейщині, де їх проживає близько мільйона, були б набагато сприятливішими.

Але, незважаючи на спротив тамтешніх шовіністів з владних структур Білорусі, українці Берестейщини продовжують боротися за свої права автохтонного народу на батьківській землі. Вони - в своїй хаті:

Краща ситуація склалася для українців Північного Підляшшя. Передусім їх обійшов акт масового геноциду польською владою українців, котрих виселяли 1947 року на німецькі землі під час сумнозвісної акції "Вісла". Незважаючи на спроби польських властей бачити в Північному Підляшші українців як білорусів, наші співвітчизники не втратили своїх національних ознак. Сьогодні вони продовжують розбудовувати українське культурне життя, тим більше, що в місцевих органах влади мають підтримку, оскільки багатьох з них обрано депутатами.

Документи

присяга ї[х] м[илості] панів обивателів Пинських,
віддана гетьманові Богдану Хмельницькому,
р. 1657

В ім'я найсвятішої трійці, отця, сина і духа святого. Амінь. Великі війни попускаються до держави з двояким наслідком: або щоб по малім кровопролиттю принести спокій на довгі людські (віки), або для повного знищення і викорінення, на випадок, коли завзявшися не схаменуться. Такого попущення дізнало і кн. Литовське, і через вороже бушування різних військ ледве вирятувалось з повного і жалісного знищення - мабуть даючи заплату за гріхи свої. Повітові Пинському теж не мала частина тої кари мусіла дістатися в тім пожарі... Але за порадою висланих з-поміж себе шановних людей, щоб утекти видимої і близької вже божої кари, таку намовили ми приязнь з й.м.п. гетьманом запорозьким і всим військом, котру ми заприсягаємо в таких словах:

Ми, урядники Пинського повіту - Лукаш Єльський, маршалок, і Адам Спитек Бжеський, Стольник - як вислані посли іменем своїм і всеї братії повіту нашого, присягаємось богові в трійці єдиному, найсвятішій діві і всім святим, згідно з обрядом і вірою нашою, через апостолів нам переданою і визнаною:

Все, в чому ми іменем всієї братії і за її дорученням договорилися з й.м.п. гетьманом військ запорозьких в справі вічної і нерозривної приязні, - те ми самі і ті, іменем котрих ми це постановляємо, все дотримаємо в усіх належних до тої приязні кондиціях і пунктах, і потомки наші будуть обов'язані дотримувати силою присяги, тепер нами даної.

Обіцяємо, що не будемо ніколи думати про якусь зраду і розірвання зв'язку нашого з Військом Запорозьким, як і потайки не підійматимемо на нього сторонніх неприятелів, ані факцій ніяких не будемо чинити на його шкоду. Навпаки на усяких неприятелів того війська ми повинні стати, не вимовляючись ніякою близькістю й своятцтвом - хоч би то були й найближчі нам люди. Іменем своєї братії зобов'язуємось своєчасно давати знати про всякі неприязні наміри, які будуть відомі на нашім пограничі, остерігати про все, що могло б заноситись на шкоду України і всього війська і в нічому не ухибити приятельській вірності.

Одностайно з військом нашим Запорозьким ми і потомки наші будемо боронити віру православну грецьку так само як і римську, свободи і границі наші спільні, коли який-небудь неприятель мав би на них наступати.

Старшинства, гідності і начальства як земські, так і військові мають залежати від й. м. п. гетьмана запорозького і з рук його одержуватись, з тим одначе, що для всіх урядів, які заміщались здавна вибором, зістається вибір вільний усім обивателям Пинського повіту, а після вибору має проситись конфірмація у й. м. Уряду, і власті військові будуть належати тільки до нього, і коли буде в тім потреба, ми чекатимемо наказу від нього або від того, кого він схоче настановити над нашими військовими урядами, і без його відомості ніхто не може проголошувати війни, ані не може нападати на які-небудь краї без його дозволу.

Через нього ж (будучи) при Війську Запорозькому, ми маємо признавати себе в вічнім підданстві цареві й.м., і в нічому не допомагати його неприятелям, ні радою, ні якими-небудь підмогами, явними чи потайними.

Узагалі, наскільки й.м.п. гетьман заховав нас при давніх, наданих від королів польських правах, прерогативах, вільностях, судах і зверхностях, ні в чому не порушуючи їх ваги, і відібрать тільки королівщини, належні до Пинського староства, недавно роздані, і не порушив навіть денних і довічних надань, наданих здавна, тільки поставив умову, що до живоття по смерті особи, яка має на нього право, мають бути прилучені до Пинського староства, то і ми, і нащадки наші будемо заховувати до п. гетьмана теперішнього і наступного, і до всього Війська Запорозького таку саму вірну приязнь і зичливість, як до попередніх панів наших - в щасті і нещасті обопільне, на вічні часи, не піддаючись на лукаві чужі намови. Навпаки, коли б ми (довідались) про когось у сусідстві, в краях Польських чи Литовських, що вони уперто не хочуть горнутись до приязні й сполучення з й.м.п. гетьманом і всім Військом Запорозьким, ми обіцяємо відводити їх від тієї упертості нашою намовою, і взагалі пильнувати всього, що належить до обопільної приязні.

І всім ми повинні залежати тільки від й.м.п. гетьмана запорозького - теперішнього і наступного, і не присвоювати собі ніяких урядів без його волі: не видумувати собі соймиків для нарад, не збирати хоругов без окремого сповіщення й.м.п. гетьмана - хіба в наглому і гарячому випадку.

Унію і інші чужі віри, обом сторонам неприязні й противні, ми повинні викорінювати одностайно з усією братією, не даючи місця і припади в своїм повіті такій заразі душ християнських. Але коли б хтось з духовних перепросив належного київського митрополита і одержав від нього свідоцтво покути за відступство і за нього гаряче прохало духовенство, такий має право на панську увагу й.м.п. гетьмана.

Нарешті, всі взагалі обов'язки приязні, хоч би й не названі тут, ми зобов'язані виконувати вічно.

Так допоможи нам, боже і невинна мука Христова.

А по виконанню присяги їх м.п.п. посли - й.м.п. Лукаш Єльський, маршалок, і п. Адам Спитек-Бжевський, стольник Пинського повіту, з тими браттями, що при них, для ґрунтовнішого скріплення підписалися при печаттях своїми власними руками, обіцяючи, що те ж саме без одволоки зроблять усі їх м. обивателі пинські.

Діялось у Чигрині 20 червня 1657 р.

Липинський В.
Україна на переломі.- К.- В- 1920.- Т. III.-С. 11-12.

Господину Министру Внутренних дел

Все бумаги й циркуляри из Министерства Внутренних Дел на имя Пинской уездной Земской Управы, почему-то адресуются в гор. Пинск, в то время, когда Пинская Уездная Земская Управа еще и до сего времени находится в м. Столинь, Пинского уезда, куда она с занятием гор. Пинска немцами в 1915 году эвакуировалась.

Несмотря на то, что Пинский уезд по договору Украинского Правительства с центральними державами причислены к территории Украинской народной республики, немцы, однако, не разрешают выезд в Пинск всем Уездннм учреждениям, в том числе и Земской Управе. Все эти учреждения разсеяны частью в пределах своего уезда, а частью в смежных уездах, что в внсшей степени вредно отражается на их деятельности, направленной к установленню права законности и порядка и улучшению благосостояния местного населения.

Об изложенном Уездная Управа считает своим долгом, доложить Вам, Господин Министр, на зависящее распоряжение.

Председатель Управы (Підпис)
Секретарь (Підпис)

ЦДАВОВУ: Ф. 3766- Оп. 1.- Спр. 186- Арк. 2.

Его Высокопревосходительству Господину Министру
народного просвещения

Гродненской губернии, Кобринского уезда,
священника Никанора Котовича

докладная записка.

Имею честь всепочтительнейше доложить Вашему Высокопревосходительству нижеследующее.

Я сам уроженец южной части Гродненской губернии, прожил в ней более 70 лет и поэтому знаю ее превосходно во всех отношениях: этнографическом, историческом и зкономическом, и только по приказу военних властей и по случаю занятия ее неприятелем в 1915 году я вынужден был уехать оттуда.

В зтой Гродненской губернии имеется девять (9) уездов, а именно: Гродненский, Сокольский, Белостокский, Волковысский, Слонимский, Пружанский, Бельский, Брестский и Кобринский. Первые пять уездов, т. е. Гродненский, Сокольский, Белостокский, Волковысский, Слонимский и северная часть Пружанского уезда, как населенные белоруссами, литовцами й поляками, не могут поэтому служить объектом моего исследования и доклада. Но что касается остальннх уездов Гродненской губернии, как-то Брестского, Кобринского, Бельского и южной половины Пружанского уезда, смежных с Волынской губернией и Холмщиной, то все они населены сплошным украинским населением, говорящем украинским языком, у которого все обычаи, песни, обряды, вся психика и даже внешний тип или облик, затем такие общеупотребительные имена, как, напр., Гриць, Остап, Пилип, Ничипор, Хома, Данило, Тарас, Пантелей, Улас, Хведор и женские: Палажка, Опраска, Ка-терина, Оксеня, Огапа, Хведора, Юхымка, Ганна, Хрыстына, Явдося, Мелаха, Наталка, Оленя, и фамилии: Коляда, Тур, Гук, Шевчук, Кравчук, Степанюк, Вакулюк, Рогачук, Мигура, Бич, Сиротюк, Ярощук, Стасюк, Дубина, Манишка, Козлюк и множество других признаков ясно доказывают ту непреложную истину, что все население всех этих 3Ѕ уездов, достигающее ныне, в общем, цифры почти миллион, есть чисто украинское, в среде которого нет ни единого даже белорусса, а поляки, в большинстве помещики, вкраплены оазисами в таком ничножном количестве между здешними украинцами, что, напр., на 200.000 слишком православных украинцев Кобринского уезда приходится не более 10.000 поляков. А между тем, последние желают господствовать над первыми, о чем сказано будет ниже. Такое же точно % соотношение существует и в других уездах: Брестском, Пружанском и Бельском, за исключением небольшого угла, при слиянии р. Нарева с Западным Бугом, где имеется несколько сплошных польских поселений.

Но кроме такого состава населения в этих уездах есть еще высокоавторитетные научные данные, с неотразимой силой подтверждающие принадлежность всех этих уездов к Украине.

Вот эти капитальные издания, которые я сам видел в Публичной библиотеке в Петрограде и которые, я думаю, должны быть и в Киеве в университетской и других библиотеках, а также в духовной академии:

во 1-х, этнографический атлас Западной России - Риттила, изданный в 1860-х годах, великолепное, раскошное издание, в котором самым точным образом показаны этнографические границы всех решительно народностей, населяющих западный край, как-то украинцев, а по терминологии атласа, "малороссов", белоруссов, поляков, литовцев, жмудяков, латышей, немцев, евреев, татар, причем весь юг Гродненской губернии, т.е. вышесказанные 3½ уезда: Брестский, Кобринский, Бельский и южная часть Пружанского, показаны на этой карте или атласе населенными исключительно "малороссами" или украинцами, с самою ничтожною примесью польского элемента, что вполне соответствует действительности, а самая крайняя северная граница этого племени, т.е. украинского, опирается о речку Нарев и идет далее на восток между гор. Пружаны и с. Сельцем и доходит до Огинского канала, у озера Выгоновского. Затем она врезается в пределы Минской губернии и направляется в гор. Мозырю, на р. Припяти, включая весь Пинский и Мозырский уезды, по составу преобладающего в нем населения, тоже в пределах Украины. А с Западной стороны этно-графическая граница украинского племени показана на сем атласе от р. Нарева до р. Западного Буга, пересекая последнюю вблизи заштатного ныне города Дрогичина, где в 1253 году короновался знаменитый русский князь Данила Романович Галицкий, и, затем, входит в пределы Холмщины. В данном случае этот атлас имеет громаднейшее значение в том отношении, что он составлялся несколько лет целой группой ученых специалистов, большею частю филологов, которые несколько лет путешествовали тогда по всему западному краю, изучая на месте все населяющие его народности, и, наконец, труды свои увековечили изданием сего прекрасного, а потому редкого и дорогогостоящего атласа, устраняющего всякие споры и сомнения. А побудительной причиной к такому детальному изучению западного края и составлению сего этнографического атласа послужило то обстоятельство, что тогда, в момент смуты 1863 года, поляки уверяли и правительство и русское общество, что в западной крае нет ни одного даже русского, а исключительно лишь одни поляки, что этот край чисто польский, но труды сих ученых ниспровергли эту неправду и во всем блеске выяснили ту непреложную истину, что тут есть и другие национальности, и что весь юг Гродненской губернии и все Полесье заселены почти исключительно православными украинцами или "малороссами".

Эту последнюю истину подтверждают еще исследования и других ученых людей, как-то: во 2-х, лекции по истории западной России Михаила Осиповича Кояловича, уроженца Гродненской губернии, ученого историка, этнографа и бывшего профессора Петроградской духовной академии, давно умершего, в которых, т.е. "лекциях", он положительно признавал все вышесказанные уезды Гродненской и Минской губерний украинскими, и определял цифру населения их в 600.000 человек. И эта книга должна быть в Киевской академии.

В 3-х, памятники народного творчества в западной России, в которых помещены целые серии украинских простонародных песен, списанных народными учителями еще в 1860-х годах, со слов крестьян вышесказанных уездов: Брестского, Кобринского, Бельского и Пружанского;

В 4-х, памятные книги Гродненской губернии с 1880 по 1900 годы, издававшихся Гродненским губернским статистическим комитетом, в которых, на основании официальных данных подтверждается тот же факт полнейшего преобладания украинцев, или, по выражению Статист. Комитета, "малороссов" в вышесказанных уездах Гродненской губернии.

В 5-х, ученые труды профессора и этнографа Карского, тоже лично, на месте, изучавшего народности Гродненской губернии.

В 6-х, недавно изданные 40 огромных томов "Актов Виленской археографической комиссии", тоже имеющие важное значение в данном случае.

Но, кроме вышесказанных данных существует еще в наших церквах множество древних письменных документов с неизменными надписями на них: "Епископ Володимірській и Берестейскій", значит, устанавливающих тот важный исторический факт, что даже с самых древних времен все вышесказанные южные уезды Гродненской губернии, в церковно-административном отношении, были подчинены Владимиро-Берестейскому епископу, кафедра которого существует с 992 года, значит, не Гродно и Вильно, как теперь, а Украине.

Эти уезды с Волынью целые века составляли одно нераздельное целое. Мало того: все наши предки: деды, прадеды и т.д. принимали посвящение в священный сан опять таки не в Москве или Петрограде, а также не в Гродно или Вильно, а исключительно только в Киеве, Владимире-Волынском, но чаще всего в Почаеве, значит, в той же Украине. Затем, в случае надобности, я могу представить непреложные документы в подтверждение того факта, что сами киевские митрополиты лично благословляли в этих уездах постройки православных церквей. Я прочел тысячи древних письменных документов, хранившихся до войны в наших местах, и между ними не нашел ни одного, устанавливающего духовную связь этих уездов с Москвою, Петроградом, Вильною или Минском - центром Белоруссии, а только с Киевом, Владимиром-Волынским, Львовом, а также Почаевом, значит, опять таки, с Украиною. Даже все наши старинные богослужебные книги печатались и разсылались по всем церквам нашим исключительно из Киева, Почаева и даже Львова и Перемышля, которые были тогдашними центрами умственной жизни. Эти древние Евангелия и др. книги с датами: Киев, Львов, Почаев и Перемышль до сих пор хранятся в архивах наших церквей, ибо потом приказано было, для усиления синодальных средств, выписывать новые книги из Москвы или Петрограда.

Затем каждое лето массы наших крестьян Брестского, Кобринского, Бельского и половины Пружанского уездов ходят на богомолье, но не в Москву, Минск, Вильну и Гродно, а исключительно только в Киев, Почаев, а в последние два десятилетия отчасти и в Холм, значит, опять таки на Украину. И такие пилигримства их продолжаются целые столетия, по примеру их отцов, дедов и прадедов. Значит, даже в простом народе, вовсе не знающем своей родной украинской истории, для чего принимались все меры и средства со стороны прежней школы и администрации, исключительно великорусской, все таки до сих пор еще живет непреодолимое, хоть и смутное, влечение к своей родной матери Украины. Я уже не говорю о том, первостепенной важности факте, что свод христовой веры пришел в нашу страну из Киева. Киеву и Украине мы всем обязаны, а окружающим нас с разных сторон: Белоруссии, Польши и Литвы - ровно ничем, кроме гнета, насилия и бесправия. Поэтому мы несказанно радуемся теперешнему воскрешению Украины и благодарим Бога, сподобившего нас хоть на закате дней нашей жизни дожить до такого счастливого времени.

Только от Украины мы ждем своего спасения, иначе мы, одинокие и предоставленные самим себе и окруженные столькими врагами, непременно погибнем.

И вот, чтобы навсегда порвать эту духовную и административную связь между нашей местностью и Украиной, чтобы заставить украинцев южной части Гродненской губернии совершенно забыть про свою исконную отчизну, состоялось в 1840-х годах такого рода мудрое административное распоряжение - все три украинские уезда южной части Гродненской губернии, а именно, Брестский, Кобринский, Бельский и часть Пружанского насильственно отторгнуть от Украины и раскассировать их по разным другим епархиям, совершенно чуждым и по языку и духу своего населения местным жителям, т.е. украинцам. И таким образом, чуть ли не каждое десятилетие нас перекидали, точно мячики, из одной епархии в другую, сначала в Минскую или Белорусскую, потом в Литовскую, а, наконец, в Гродненскую епархию. Проделывали с нашими украинскими уездами всевозможные манипуляции, как трудно даже и перечислить, с единственною целью, путем такого смешения и разделения убить в нашем народе всякое национальное самосознание. И, действительно, убили в такой степени, что теперь разве только один из ста здешних украинцев имеет кой-какое понятие о своей исконной родине Украине, а остальные 99 ровно никакого, хотя они и говорят по-украински и поют песни по-украински и т.д., как выше было сказано. В народных училищах всех типов и наименований запрещено было даже упоминать слово "Украина". А поскольку единственным сознательным элементом и проводником украинской идеи в среду народа являлось местное исконное духовенство, которое даже в своих семьях и в сношених между собой употребляло исключительно украинский язык, то за то его систематически и в неописуемой степени всячески гнали, преследовали и целых 50 лет вытесняли его все бывшие тут архиереи, все родом великороссы, и замещали его всевозможными выходцами из Великороссии, всевозможными авантюристами, скандалистами, отпетыми пьяницами, искателями всяких приключений, всевозможными неучами, невеждами, изгнанниками из духовно-учебных заведений, и само собою разумеется, больше всего своими земляками и родственниками, вызванными или с берегов Оки, Волги, Камы, Ветлуги, Сухоны, Вычегды и т.д. и т.д., которые все под громким названием "обрусителей и просвителей западного края", стремились сюда с исключительной целью наживы и обогащения и открыто смеялись над языком и обычаями нашего народа и старались дескредитировать все украинское.

Я не стану описывать здесь тяжелых минувших исторических судеб сего несчастного народа, живущего в сих уездах, ибо они каждому известны из истории.

В настоящее же время, когда возникла и проводится в жизнь новая теория "самоопределения" народностей, этому украинскому народу, живущему в Брестском, Кобринском, Бельском и части Пружанского уезда, грозит новая и величайшая опасность, которая состоит в том, что самоопределяющаяся Польша с одной стороны (западной), Литва с другой (северной), а Белоруссия с третьей, т.е. северовосточной стороны публично, открыто на всех почти собраниях и съездах, в лице своих представителей, предъявляют каждая свои странные претензии на включение сих чисто украинских уездов в состав своих территорий. Это тем более странно, что ни один даже украинец Бельского, Брестского и Кобринского уездов не понимает ни единого даже слова по-литовски, равным образом и каждый литовец не понимает ни единого даже слова по-украински. А между тем, лучшая во всех отношениях половина Брестского уезда и весь богатейший Бельский уезд и с частью Пружанского со знаменитою Беловежской Пущей и со всем тамошним чисто украинским населением уже включены в состав Литвы, ничего не понимающей по-украински. Какое же это самоопределение народностей?! Это тем более странно, что во всех этих уездах нет даже на показ ни единого литовца, а если в основу такого "самоопределения" или включения Бельского, и половины Брестского уездов принято или положено усвоенное им название "литовских", напр., Брест-Литовск, Высоко-Литовск и Каменец-Литовск, то из этого еще не следует, что Китай-город, находящийся в Москве, должен принадлежать Китаю и включен в состав его, или что находящиеся в Бессарабии местечки Бородино и Тарутино должны быть в составе Московской губернии и т.д. и т.д. А что касается местностей под названием "Татарка", "Татарское", то их пропасть во всех этих уездах, но опять-таки такие наименования, как "Татарский", "Литовский" не дают ни малейшего права или основания татарам и литовцам считать все эти местности им принадлежащими, во 1-х потому, что во всех этих уездах Брестском, Кобринском, Бельском и части Пружанского нет ни одного даже татарина, как нет и литовца, что может подтвердить и Гродненский губер. Статистический комитет, во 2-ых, потому что есть эти наименования или клички, вроде "литовский" или "татарский" служат лишь указанием или напоминанием того, до каких мест доходили войной эти народы, в былые времена; в 3-х такие названия, вводящих многих в заблуждение, ни в каком случае не могут служить этнографическим признаком или аргументом; и в 4-ых, наконец, таких названий, вроде Брест-Литовский или Каменец-Литовский, вовсе не знает ни история, ни древняя летопись, в которых теперешний Брест-Литовский неизменно зовется "Бересть" и еще "Берестье", а Высоко-Литовск и Каменец-Литовск, с его знаменитым "столбом" или башнею, построенною русским князем Васильком и его мастером Хитрово, даже все местные крестьяне украинцы, от первого даже до последнего человека, зовут не иначе, как только "Бересть", "Высокое" и "Каменец", без всякой прибавки "Литовский", значит, совершенно согласно с древнейшим летописным названием. И на всех древних письменных документах, коих тысячи, все местные эпископы подписывались не иначе, как: "Эпископ Володимирский и Берестейский", без всякой прибавки "Литовский".

Вышесказанным стремлением поляков, литовцев и белорусов, видимо направленным к поглощению и уничтожению украинского народа, обитающего во всех сих уездах Брестском, Кобринском, Бельском, Пружанском, а также в Пинском, Ковельском и Мозырском уездах, в высшей степени благоприятствуют три нижеследующих важных фактора, а именно: во 1-ых, сорганизованность поляков и литовцев; во 2-ых разбросанность в настоящее время по всей России и Сибири всех местных жителей украинцев, в качестве беженцев, вследствие чего никакой голос их не может быть услышан, и в 3-их слабо развитое национальное самосознание, о чем сказано было выше, и которое, мы уверены, пробудит в них новая украинская школа, хорошо учитывая в свою пользу все сии обстоятельства, все они изо всех сил стараются, даже при помощи папы и дипломатии, прибрать все сии уезды во свои руки, включить их в свои владения, и не затем, конечно, чтобы облагодетельствовать и созидать счастие сего народа, а чтобы всячески угнетать и эксплуатировать его, как это и было в прежние времена польского владычества. Но это ни в каком случае не может быть допустимо. Родная мать Украины должна принять в свое лоно своих младших детей, защитить их и не дать им погибнуть. Это прямой ее долг, священная ее обязанность. Нужно теперь же прямо и открыто заявить всем претендентам на чужое достояние, что сии уезды, с безусловно преобладающим в них коренным украинским населением, составляют неотъемлемую часть Украины. Такое включение их в состав Украины не только удовлетворит моральное чувство справедливости и пламенные желания местных украинских патриотов, но принесет самой Украине неисчисленную пользу в том отношении, что ей достанутся обширнейшие земельные пространства, богатые лесом, в котором она так нуждается, а также торфом и пастбищами для развития бесчисленных стад скота и сбыта его на внешние и внутренние рынки.

Крупчицкой церкви священник
Никанор Котович

г. Речица,
Минской губ. 28 мая 1918 года
Руднянская ул. № 3.

ЦДАВОВУ: Ф. 2607.-Оп. 1-Спр. 43-Арк. 12-20.