ДОСЛІДНИК І ЗБИРАЧ УКРАЇНСЬКОЇ СТАРОВИНИ

Документальний портретний ескіз Івана Шендрика

Шендрик Іван [народився] 1879 р.; закінчив 3-ю Київську хлопячу гімназію з золотою медалею; в рр. 1900-1903 на Київському університеті студіював медицину; в р. 1903 примусово приділений до війська, як кара за участь в укр. рев. рухові; до р. 1906 на тому ж університеті студіював математику; в р. 1906 дістався до Лукянівської в’язниці в Києві; в р. 1911 укінчив Київський університет по відділові історії й фільольогії. Уклав кілька підручників по математиці для матуристів-екстернів; в рр. 1910-1912 редагував «Спутник средней школы и экстерна». З повстання Української Держави вступив до військової офіції й викладав українську мову в укр. військ. школах, керував видавництва Укр. Ген. Штабу на еміграції¹⁴⁶.

Дорогий Пане Професоре!

В останню неділю перед Різдвом (нового стилю) був у мене пан Олександер¹⁴⁷. В понеділок він мав виїхати до Львова, тому я передав через нього обширний лист і рахунки, яких Ви давно домагалися. Відповіді на лист я від Вас не одержав. Не знаю, чи п. Олександер не передав листа, чи рахунки, не вважаючи на всі додані до них у листі застороги, так Вас обурили, що Ви не хочете після цього зі мною листуватися. В цьому останньому випадкові прошу більше уваги звернути на застереження ніж на рахунки, а за ласкаву відповідь я все таки був би Вам дуже вдячний.

Кліші затрималися у фотографа через ті кілька штук, які треба було послабити. Переводив цю операцію один студент, який виїхав на свята. Проте постараюся дослати те, чого бракує.

Бажаю Вам веселих свят!

З високим поважанням.

29–І–1937 р.

Б. О.¹⁴⁸

Високоповажани й і Дорогий Іване Захаровичу!

Дуже Вас прошу уможливити ласкаво п. Андрієві Крижанівському переглянення мого щоденника, здепонованого до Архіву. З п. Андрієм Крижанівським буде ще евентуально п. Євген Сенишин – мій особистий приятель і співпрацівник.

Для певної справи мушу конче вже тепер скористати зі свого щоденника і тішуся дуже, що не знищив і не загубив його, а передав у певні руки. Тепер – сподіваюся – цей щоденник як документ – дуже придасться і вирятує мене з певної скрутної ситуації. Тому дуже Вас прошу, Дорогий Пане Професоре, з огляду на мене, свого давнього співробітника, для мойго добра і для добра певної більшої загальної справи – сповнити мою просьбу і влегшити п.п. Крижанівському і Сенишинові їх завдання, не робити їм жодних труднощів.

Пан А. Крижанівський поінформує Вас також у справі передачі до Архіву архівалій з Тарнова¹⁴⁹.

З глибокою пошаною.

Борис Ольхівський¹⁵⁰

13 – Х – 37

Вельмишановний і Дорогий Пане Професоре!

Мали вже Ви всі підстави думати, що я про Вас забув. Пригадуюся Вам пачкою і цим листом. Справа архіву Гречулевича, хоч і посилаю Вам його окрушини – справа жовчна, тому відкладаю її на кінець листа, а починаю від справ веселіших.

Є в Варшаві антиквар – п. Туркевич. Постать досить загадкова (в пачці знайдете його візитівку). Говорить по-українськи непогано, знає особисто багатьох наших музейних діячів. Зайцев каже, що ще до війни був доставцем укр. музеям ріжної старовини. Має якісь українські збірки – каже про якогось збирача, який мовляв, «усе життя збирав», а тепер умер і його збірки дісталися Туркевичеві. Дуже дорогий. Каже, що має збірку українського шкла, яку продав би за 1000 зол. Зайцеву продавав збірку української кераміки, ріжні чудові полтавські миски, Зайцев хотів купити, але проти, мабуть, гроші. Часом приносить речі Стоцькому¹⁵¹. Стоцький, як відомо, великий аматор, але купує не все, а з розбором, а саме: купує тільки те, що може служити ефектній декорації помешкання. Наукових збірок не колєкціонує. Т-ч приніс йому якось цілу купу репродукцій старих українських гравюр. З цією матерією (старою нашою гравюрою), я мусив трошки познайомитися з нагоди відкриття кліш у музеї Красинських, які зрепродуковані завдяки моїй ініціятиві та досить важким організаційним заходом. До речі, д-р Січинський ствердив, що жодна з цих гравюр, яких частину Ви одержали, не була досі відома.

Почав я придивлятися отим репродукціям, що приніс Туркевич. Вони дають цілий атлас української графіки (мідеритів) к.[інця] XVII поч. XVIII ст. Представлені: Мігура (найбільше), I. S. (на думку Попова, Стрельбицький, а може й Щирацький), Лівицький, Козачковський, Семигоновський, І. Макарій, І. Гочемський. Є гравюри, які могли бути в стародруках, але багато «принагідних», друкованих окремо для піднесення ріжним українським державним і церковним діячам, речі дуже рідкі, які часто не заховуються ні в одному примірнику.

Що за репродукції? Декотрі мають добре мені знайомі риси – роблено відбитки зі старих знищених кліш з науковою метою. Але це не є оригінальні відбитки-мідерити (такий оригінал тільки один – св. Варвара Машевського, здається, почаївського гравера). З оригін. відбиток зроблено, як ствердив проф. Холодний¹⁵² – літографічні репродукції. Холодний припускає, що зроблено це в ХІХ ст., коли літографією, як новим винаходом, дуже захоплювалися. Зроблено в натуральній, мабуть, величині – декотрі репродукції величезні.

Іван Мазепа серед своїх добрих справ, гравюра Івана Мігури (1706)

Гравюри мають на собі наліплені нумерки, що переходять 1000, отже походять з більшої збірки.

Хто їх міг робити? Чи дають вони щось нове для історії укр. графіки? Знаю одне тільки видання, де було багато репродукцій старих гравюр – це праця Ровинського¹⁵³. Її ж досі не мав нагоди оглянути, користав тільки з доповнень до неї Попова¹⁵⁴ (в «Українській книзі»). Вона була ілюстрована фототіпіями та цинкографіями. Правда, було ще перше видання, про яке Попов каже коротко «з атласом». Отже, може це ілюстрації до Ровинського. Але ні! Попов зазначає, що гравер Семигоновський не був відомий Ровинському, а в збірці Туркевича є репродукції його гравюри. Київським співробітником Ровинського був Петров – проф. М. Петров¹⁵⁵. Може він так захопився цією справою, що наробив репродукцій?

А може Свідзінський¹⁵⁶, то що зібрав музей Красинських? Недавно в каталогах музею з’явилася надрукована його праця “Historia rytownictwa w Polsce”.

Туркевич усе верзе про якогось збирача, який збирав усе життя, та й умер, прізвища виявити не хоче. Твердить, що це не його власність: він, мовляв, посередничає.

Припустим, що більшу частину відбиток зроблено з кліш Лаври¹⁵⁷. Тоді значна їх частина описана у Ровинського, описана, як посвідчує Попов, дуже сумарично та незадовільно. Що це нам дає – дуже мало-чому згадку – а нам цікаво, як така гравюра виглядає… І що з того, як відбитка є, скажем, в Ермітажі, або кліша в Лаврі, може вже вкрадена «товарішами».

Отже є дані припускати, що збірка має для укр. науки велику вартість.

Стоцький купив 1 гравюру з видом Києва за 7 зол., від решти відмовився.

Тоді, Ви вже догадуєтесь, що я зробив. Позичив гравюри у Туркевича. Хотів він за них яких 250-300 зл.(з початку говорив і про 400). Почав думати: хто є найбільший спец у фотографії. Розуміється інженер ректорович Борис Борисович Іваницький¹⁵⁸. Він викладав фотографіку в Подєбрадах і видав її підручник. Оте другим виданням. Взяв я його за галс, пропів із ним (при співучасті Холодного) один день. Вислід – 35 чудових фотографій, ліпших за оригінали. Побачив, що то вона українська робота. Як кожний Українець – Іваницький людина лінива. Ледве вдалося його розмихати. Але по десятій фотографії заявив, що ввійшов у «фотографічній раж». Коли скінчилися кліші – кричав і лаявся, хотів фотографувати ще та й ще…

36 кліш коштували 9 зл. 90 гр. Вийшли фотографії чудово, але Іваницький каже, що можуть бути ще чудовіші, коли їх ослабити ще трохи в відповідній ванні. Він виїхав, не зробивши цього. Але це вже люксус. І так можна побільшувати до великих розмірів (кліші були спеціяльні – репродукції).

Тепер не знаю, що робити – чи робити відбитка – великий для мене клопіт¹⁵⁹, хіба кілька найгарнійших, щоб повісити в рамках, які ще порожні стоять у кутку від того часу, коли я Вам вислав гравюри. Чи може ліпше вислати кліші Вам? Тільки, як висилати – найліпше з оказією, а не поштою, щоб не побилися.

От, скажете, морочить мені голову той Ольхівський. Хіба він не знає, що я архівіст, що для мене, скажете, розписна просфорня з 1913 р. в полученії 75 копієк за проскури має більшу вартість, ніж чудово збережена українська ікона XV ст., ніж рукопис XVІІ ст., а що вже там казати про якісь там мазепінські гравюри. Ні, скажете, ти мені голубчику, голови не мороч, а кажи про д-ти [документи].

І щож Ви думаєте, Пане Професоре, навіть таким оборотом справа мене не засоромите! Сумно, мені, бачити, стало, що старий вже я зробився, равен familins, втратив свою давнішу рухливість, не перескакую вже, немов swaтична (?) блоха, з Почайова до Заблудова. Сумно, що покинув я Вас на произволяще з самим химерним Цинкалом¹⁶⁰, який також, мабуть, «поважнізється». Почав шукати моторного наступника, спадкоємця славних і безславних своїх колишніх подвигів, справ, намірів і спроб. І знайшов щось у цьому разі, до випробування. Є такий Богуславський (з послайнічно (?) спільного) дуже бідний (батько емігрант, якийсь там віце-возний Ковельського магістрату). А студент, надзвичайно здібний хлопець, студіює з великим успіхом географію. Переводить теренові спостереження, тому невпинно мандрує підчас вакацій. Почав я йому пояснювати – зрозумів швидко й докладно. І от довідуюся, що вже припер сотку документів польських переважно ХІХ ст. – духовного правління, і є між ними цікаві речі, напр. рапорти – зусіх парафій правлені – хто совратився в унію, є й кавалок рукописної книжки. Отже, незабаром це одержите, але напишить чи волієте зноситися з ним безпосередньо, чи через мене. Він мешкає в укр. студентській бурсі.

А що з Гречулевичем спитаєте. Підвів Ковальський. Я думав, що з його боку не буде перепон, боявся тільки директора Л.¹⁶¹ А виходить таке, що директор забув і мовчить. А Ковальський зустрів мене на вулиці і питається, що я таке маю. Я йому розповів. «Іце з моїх річей». З Ваших – кажу – Пане Голово! «То Ви негайно принесіть мені списочок тих річей, що маєте, а по використанні повернете мені!»

Чули таке? Ледве я втримався, щоб не побити його, старик почтений, хоч – за перепрошенням – соціяліст! Ніякого списочка, розуміється, не приніс я йому досі. Жду, поки він трохи охолоне, жду зручного моменту. Не посилаю Вам таких річей – велика купа фотографій, – (з них я вибрав тільки деякі) – вони справді мають тільки родинний інтерес, 4 д-ти до генеалогії (з них 2 – копії тих що маєте, 1 нецікавий (дядька проповідника), 1 – генеалогічне дерево, виведене з тих д-тів, що маєте. Кілька менше цікавих листів свящ. Мількевича, бо знає, що є такі листи. «Записную книжку» висилаю: казав я, що є щоденник, і є така книжка, до неї Гречулевич-син¹⁶² записував, що прочитав у книжках, свої думки і т. д. На щастя, замітки про прочитані книжки і власні думки є також у щоденнику. Але щоденник шкода – мало що не плачу, як дивлюся на нього повертали ляікові, варварові – за півроку жінці на розпал… Тяжка справа й з картиною-автографом, але – посилаю – нехай падає на мою голову! Люди за науку на огнища йшли, на північних бігунах замерзали, людожерів своїм мясом годували… Нехай вже!... Але шкода й тих тюків, що лежать у Ковальського, бо справді там цікаві мабуть речі!

От і по «жовчній» справі! З тою вирізкою з газети – що Ви мені прислали, нічого розуміється не вийшло. Кєрцеляк це ринок – продають там і книжки, варто туди їздити раз на пару місяців, і переважно книжки ті самі. Продають їх з візків. (…) Що загортають у крамницях у пергаменти… Може найти й таке, але крамниць там сотни. А Волуфка це є ціле містечко на Налевках, в роді Львова. Єдиний спосіб був: іти до редакції, шукати автора замітки. Може довідалися б, що він мав чого писати і «буйнув», а може й щось поважніше. «Пергаментнові грамоти волинських і польських князів». Не такі тепер дурні варш. жидки, щоб загортати в них оселедці – несуть до Фішлєра. Але буває всяке – Зайцев розповідав мені, що славутський архив Сангушків не знищений під час революції, а вивезений – знищено тільки бібліотеку. І має знаходитися цей архив – за тим самим джерелом – під владою якоїсь напів-зїдіотілої старої княгині.

Перегортаючи папери Гр-чів, побачив я, який цікавий стає папірець, коли перетриває кількадесять літ. Це навело на думку, не нищить й своїх приватних паперців. Зібрав випадково збережені окрушини й посилаю, і далі буду призбірувати та висилати.

Одержавши гравюри, Ви помітили може, що бракує й «святого з бородою». Я думав, що його вислав, а потім знайшов на етажерці.

Ще вертаюся до Гр-ча. Жінка адвоката і донька живуть ще на Радянщині (Що донька вмерла в Білий, це я помилився). Через те відпадає проєкт писання «Шовкових Пут». А про Мігуру напишу з приємністю (до портрету). Чекаю, коли вийде «Іст. укр. графіки» Січинського¹⁶³. Книжка¹⁶⁴ моя друкується, буде готова за днів десять.

Колись за часів Катерини, писалися праці на тему «Кто суть запорожскіе казаки, и какая в них полезность состоит». Прийміть цей лист, Пане Професоре, як доказ мого бажання, щоб і Вам від мене, яка небудь «полезность составляла».

З глибокою пошаною.

Б. Ольхівський¹⁶⁵

Дорогий Пане Професоре!

Посилаю Вам ще пачку: гравюру Мігури – того святого, що ніяк не хотів покинути мого помешкання та благословенні ікони з автографами Гречулевича. Дуже мені було б приємно, якби Ви приїхали до Варшави і не обминули нашого скромного порогу. Може Ви й значно влегшили б справу Гречулевіянів. Вона ось як стоїть.

Щоденник я не віддав, але рахуюся з тим, що поки не віддам, не можу зустрічатися з Ковальським. А він приходить часом на засідання економічного семінару, на різні відчити в інституті, на яких моя присутність є обовязкова. В такій великій скруті я звернувся до дир. Лотоцького (він вже більше не має до Гречулевіян претензій), пояснив, що я пишу працю про Гр-ча (це стара моя метода – писати літопис, щоб забрати архив), а Ковальський – кажу – трактує ці речі так, якби це була не властність нашої науки, а передусім його приватна власність, якою він, коли схоче, розпалить самовара. І ось дир.[ектор] обіцяв побалакати в цій справі з Ковальським з тим, щоб я потім пішов до нього і подивився, що є в численних і великих загадкових пачках, бібліотека адв. Гречулевича. Але тимчасово зацікавився цим питанням секретар директора – історіоман Сойка¹⁶⁶. Він спеціально цікавиться постаттю Куліша¹⁶⁷, припускає, що в Ковальського повинні знайтися кулішіяна, бо Куліш переробляв і видавав проповіді Гречулевича. Припущення імовірне. Старичок Ковальський має жінку студентку – вона вчиться у Кордуби¹⁶⁸ разом з Сойкою, отжеж Сойці легко буде дістатися до Ковальських. Боюсь, що він мене випередить і попсує мені справу!

Дуже можливо, що Ви легше полагодили б справу з Ковальським, якщо знаєте його особисто – або за посредництвом сиденьких старших знайомих – бо тут існує дійсне напруження між «Генераціями».

Залишаються ще фотографії гравюр. Що до них прошу мати на увазі, що я не брав від. п. Т.[уркевича] дозволу на їх фотографування. Тому не можу поширювати їх відбиток – моєю метою було не скривдження пана Т., а тільки зафіксування для нашої науки цінного матеріялу, який міг би щезнути для неї безслідно. Тому вишлю Вам не відбитки, а кліші (шкляні негативи) фотографії, вірячи, що Ви, знов таки, не схочете мене «всипати».

Щодо самої збірки, то п. Т. тепер до Інст.[итуту] не заходить, а його адресу (на візитовій картці) я вислав Вам. Ви можете з ним списатися безпосередньо, тільки ж пишить йому, що Ви бачили не фотографію (про їх існування він не повинен знати), а самі оригінали, що він мені позичав на два тижні. Я особисто по сфотографуванню, вважав що набуття збірки не має вже сенсу.

З листами вийшла справжня містерія. Тверджу, цілком категорично, що після Вашого листа з 18 липня, я одержав тільки 50 зл. і вирізки з газети – більше нічого аж до останнього поручення. Крім мене могла виймати листи з скриньки тільки моя жінка, а вона ставиться до моїх з Вами зносин з цілком зрозумілою симпатією, лист з печаткою «Lwów» приносить завжди з тріумфом. Тому згадка про несумленого «секретаря» її образила і думаю, що вона образилася цілком слушно.

Але ось із Вашим новим для мене порядком розрахунків маю клопіт! Ви знаєте, як я не любив писати рахунків – усе боявся перецінити свою працю.

Добре було б, якби я міг з Вами безпосередньо порозумітися. А так виходить трошки гірше.

Ви хочете, щоб я вирахував, законну, винагороду за затрачений час та енергію.

Скажу Вам щиро, що, проживши кілька років у Варшаві, я цілком стратив усі критерії щодо грошової вартості праці. Ось декілька прикладів:

Свою книжку «Вільний нарід» (праці чимало) я написав без гонорару, так само, як дві рецензії до останньої книжки «Ми». В «Тризубі» платять приблизно 6 зл. за малу сторінку – однаково – петіту (?) чи бармонту (?), але не за кожну статтю. За вміщену колись у «Biuletynіе Polsko-Ukraińskim» статтю про Лєніна, статтю – за оцінкою знавців блискучу, я одержав 55 зл.: по 5 зл. за сторінку петіту – великого, будь що будь – формату. Тепер, коли я не маю часу працювати в «Biuletynіе», його редактор пропонує мені платити як нікому (чи може – як собі) – по 20 зл. за сторінку, отже за статтю може й гіршу, але таких самих розмірів, як стаття «Lenin o Ukrainie» я одержав би тепер 220 зл. – на 150% більше. В «Кур’єрі Поранному» платять 10 гр. за коротесенький газетний рядок – писати до газети значно легше, ніж до журналів – статтю в 313 рядків я написав за 2-3 години. Але з цієї газети я дістав тільки два замовлення на статті. Був врешті випадок, коли мені запропонували 160 зл. за зовсім маленьку статтю, але тема була для ук.[раїнця] нестравна. Те саме з ріжними інститутськими роботами. Бувало – за пару десятків зол. пересиджуєш тижнями в бібліотеках – персонал бібліотечний лається, тягаючи великі річники газет, які я тільки «нюхаю» (бібліографія). А в диспозиції – знайти напр. згадку про Шевченка в такій-то газеті (простирадла, покриті січкою), за сорокові чи пятидесяті роки і т.д. А одного разу сказали в одній польській книжці переписати нечисленні українські цитати з латинки на кирилицю, і за три-чотири год.[ини] праці заплатили 40 зл.

Отже, що варта праця? Не знаю, думаю, що сама по собі нічого не варта (грошово), а вартість її залежить від того хто скільки схоче заплатити. Це підсумки мого досвіду.

Зовсім не заздрю Богуславському, якщо він буде у Вас працювати за цією системою – одержуючи винагороду за працю, без уваги на її висліди, цебто вартість здобутих річей. Бо цього моменту Ваша система для «непостійних працівників» не бере до уваги. Ця система знає правда – суму, заплачену за річ, але Ви добре знаєте з досвіду, що ця сума – нормально не має нічого спільного з вартістю речі, що нормально найцінніші речі не купуються, а забираються, витрачається при цьому не гроші, а психічна енергія. Як же оцінювати таку працю, в якій грає ролю не час і не «зцерляйш», а швидка орієнтація, винахідливість, знання психології, своєрідна «цивільна відвага» і т. і.

Знов повторюю. Мені дуже прикро, що не можу з Вами порозумітися попередньо, й мушу відразу посилати рахунки, спираючись на дуже хитких і непевних критеріях оцінки. Признаюся щиро, що єдиним у даному разі переконливим для мене критерієм могла бути тільки Ваша оцінка, Ваше «можемо», «згоджуємось», «стільки-то». Найліпше було якби проєкти рахунків Ви самі присилали, тоді напевно не було б наявних «квасів». Але, будучи позбавлений цього єдиного критерія, пишу на пробу, маючи на увазі просто власні потреби – розтерті на сраці штани і т. і. Правда, минулися вже для мене часи трагічні, бо маю стипендію в 150 зл. місячно. Але з цією стипендією звязано стільки праці, що приробляти на стороні вже не можу, життя в Варшаві дороге (особливо помешкання), утримаю себе, жінку й сестру (єдина по-за мною свідома українка в нашій родині, бо брат – московофил, а друга сестра вийшла заміж за московського емігранта). Отже не згину з голоду, не ночуватиму під мостом, що давніше загрожувало повсякчасно, але й розтерті штани цілком зрозумілі.

Подаю рахунки, від їх загальної суми треба, розуміється, відняти 50 зл. Але не хотів би зробити Вам, а тим більше L. прикрости своєю хапчивістю, тому прошу Вас дуже не приймати виставлених у рахунках сум за мої домагання, ані за вислів самооцінки моєї праці, а просто за вислів моєї мрії. А якщо маєте обурюватися, гніватися, то ліпше відішлить мені рахунки з своїми заввагами, а я їх, згодно з цими заввагами, напишу наново, перероблю їх. Щодо Богуславського, то мені хотілося б його трошки зізхотити. Хоч він передав архивалії мені без ніяких застережень до моєї диспозиції, проте гроші за його пачку я виплачу йому, а його квіт негайно перешлю Вам. Йому подам Вашу адресу.

Оце все. Сподіваюсь, що рахунки вислані з цими застережаннями Вас зіорієнтують. Чекаю на Ваші листи – приємність маю велику згадувати старі часи, спиняючи думку на «архаїчних предметах».

З щирою пошаною.

16.ХІ. – 1937

Б. Ольхівський¹⁶⁹

Warszawa
ul. Narbutta, № 48, m. 15.

Висилаю лист, написаний місяць тому. Декотрі пункти вимагають нових коментарів.

А саме:

Справа щоденника – поки що залишається в тому самому стані – ніяких нових даних. Тільки з п. дир. маю холодні відносини.

Рахунків Вам довго не висилав, бо думаю, що приїду до Львова. Кружляє тут такий балєт, що дає залізничну знижку в 80%. Теоретично я маю право з нього скористати, але практично він усе зайнятий. Переконавшися, що перед святами я його не дістану, посилаю цей лист із страхом і трепетом – його рахунки.

Признаюся Вам відверто, що мені дуже хотілося б дістати дещо перед святами (святкуємо тут за новим стилєм). Тому, якщо рахунки вимагають зміни, то дуже Вас прошу вислати відразу гроші, і проєкт нового рахунку, а я з висилкою цього рахунку другої редакції не забарюся. Якщо неможна цього полагодити перед святами, то дуже прошу мені написати негайно – попередити.

Досі мої фінансові справи у Вас були мішаниною безсрібництва з несолідностю і хапчивістю. Бо я справді, на гроші не дуже лічу, але хвилі житейські так мене били, що доводилося нераз спробувати (з успіхом) Вас надужити. Тепер вже маю спокій, на життя мені вистає, тільки костюм не вміщається поки що до рам нормального бюджету. Це й є «генеза» рахунку, що його Вам посилаю, і тільки цей момент вплинув на розміри виставлених у ньому цифр. Цифру я взяв згори і розложив її сяк-так на позиції.

Костюм купую раз на рік, тому думаю, що далі могтиму працювати для Вас вже безінтересовно, за зворотним тільки дійсних коштів, без «праці і енергії». Був у мене недавно Кулик-Науменко. Тесть його (Кулик у нього за вікарія) твердий горіх, навіть п. Олександр¹⁷⁰ нічого не вдіяв. Зате батько – мягкий як той віск. А тепер перенесли його близенько до Кулика – до с. Підзамчого. Кулик обіцяв мені цю нагоду використати, і, мабуть, зробить це, бо я дарував йому грошовий борг, а він хлопець порядний і великий мій приятель.

Колись я писав Вам про ікону княгини Дубровицької, величезну, з довгим датованим написом, на мою думку, одну з найвеличних памяток укр. малярства XVI ст. Я закинув на неї сітку, і досить певну. Обіцяв мені її добути один впливовий у духовному плані чоловяга – і старатиметься. А як не її, то інші ікони XVI ст. (на Волині їх дуже мало).

Шкода, що не вдалося побувати у Львові. А таки приїду цієї зими – дуже хочеться подивитися на арх.

Щиро вдячний.

Б. О.

18 – ХІІ – 1937 р.

Ви помітите, що в рахунку є зайві подробиці і «реклямового» характеру. Призначаю їх не для Вас, а для «адміністраторів», перед якими не нарікають, що витрачає в.[еликі] гроші на «казнащо», під шкідливим впливом осаружного Ш–ка. До речі, коли я ще мандрував, то декотрі добродії (переважно старші) дивувалися: чи варто? «Приходять такі часи – казав один – що всяка там старовина піде собаці під хвіст». Тимчасом еволюція укр. настроїв показує, шо ми були на добрій дорозі.

26 – VII – 1938

Дорогий Пане Професоре!

Пишу до Вас на львівську адресу, хоч маю сумніви – чи у Львові Ви тепер перебуваєте, чи може в Підлютому.

Не знаю як стоїть головна справа, для якої Ви приїздили до Варшави, але якщо ця справа «застигла», і треба її попхнути у відповідних чинників, то напишить, будь ласка, мені, і я це з приємністю зроблю.

Дочекався великої прикрости від с. с. Ковальського¹⁷¹. Кинувся на мене з диким криком, мобілізуючи всі свої голосові засоби. Домагався, щоб я повернув йому негайно… Я сказав, що позичив одному львівському вченому. «Яке ж Ви мали право? Я Вас не уповноважував пускати в оборот! От і повір таким людям». Вислухав я це все зі стоїчним зовнішнім спокоєм, бо був до цього приготований, і переконаний у глибині душі, що роблю добре. Але все таки мав трохи жалю до Вас, що Ви у цій справі пішли по лінії найменшого спротиву. Але тепер треба Вам прислати мені не те, що я Вам прислав, а те, що я дав Вам у Варшаві, цебто щоденник, 4 документи до бенсальобії (?), і трохи листів, а зокрема лист про «бракосочетаніе» батька Ковальського, бо я про цей лист колись з ним розмовляв. Хоч Ви, дорогий Пане Професоре, дуже попсували справу, але я ще не вважаю її за безнадіжно програну. Ковальський казав, трохи заспокоївшись, що він хоче передати ці речі на переховання до Інституту – тільки все мусить бути формально, з відповідним актом. А тому, що з інституту дещо має перейти до Вас, то на цьому моменті спробую зіграти.

Ковальський кричав, щоб я негайно написав до Львова, а по його приїзді до В-ви негайно до нього зглосився з паперами. Він виїхав на місяць, але від виїзду минуло вже добрих мабуть пара тижнів – не хотілося – противно було Вам про це писати. Але не підведить, дорогий Пане Професоре, бо старий рикає аки скимен¹⁷². Хоч здається, було для нього великою загадкою: як це людина, на яку так голосно кричать, може бути таки спокійна.

І ще, дорогий Пане Професоре, маю до Вас прохання. Є польський підручник італійської мови проф. Givanini. Був двічі виданий (до війни і після війни) у Кракові. Тому думаю, що його може легше знайти у Львові. В Варшаві не знаходжу. Якби не було Вам це тяжко, то дуже був би Вам вдячний за інформацію. З якого львівського антикваріяту і за яку ціну міг би його виписати. Якщо довоєнне видання дешевше, то нехай буде воно.

Трохи моя «Історія третьої (чи мож «новітньої») української державности» посувається наперед – вже бьють її на машині – перший текст – свого роду риштування – буде ще багато доповнювати та переробляти.

Бажаю Вам усього Найкращого.

З глибокою пошаною.
Б. О.

Narbutta 48 – 15
Warszawa – Mokotów

Пан Б. Іваницький вчора показував мені фотографію образа десь близенько від Львова, в околиці Чорниці (де ліцей). Образ нікому непотрібний – страсти Христові на полотні – примітив першої кляси. З того ж села одну церкву, з усім, що в ній було забрали до польського музею. Мені здається, що Галичина, якби до неї стосувати такі методи, якими стосували деінде, дала б незвичайні висліди¹⁷³.

Документальний портретний ескіз Бориса Іваницького

Опис життя.

Народився 23 серпня 1907 року в м. Боярці, Київського повіту. Спочатку вчився дома, а в 1914 році вступив до 2 кл. гімназії ім. Степана Руданського в Каменці – на Поділлю. 1920 року при евакуації Каменця виїхав до Польщі. Разом з батьком оселився в Тарнові, де вчився в Укр. гімназії «Єдина Школа» до весни 1922 року, вийшовши з 4-ої класи. Весною 1922 року виїхав до Чехії. В кінці літа того ж року вступив на Матуральні Курси Української Господарської Академії, де вчився до вересня 1923 року. Курси закінчив, але Матури не складав і в жовтні тогож року вступив на Мактуральні Курси Українського Громадського Комітету в Празі. Маю за 7 кл. свідоцтво, я матуральний іспит складатиму в вересні цього року.

Дорогий Пане Професоре!

Посилаю Вам фотографії гравюр, що про них писав. На жаль, не з усіх, ще негативів маю відбитки – декоторі треба послаблювати в спеціяльній ванні. На днях вишлю Вам докладного листа.

З глибокою пошаною

Б. О.

Чи можна у Львові дістати журнал «Искусство» за 1914 рік? Там у книжках 3-4 має бути стаття М. Петрова про «доски» укр. граверів. Ми вже тут дійшли з праці Пекарського¹⁷⁵, що з старих Київських Лаврських кліш робили в ХІХ ст. відбитки і посилали їх до Петербургу. Робив Амфілогій, керівник друкарні. Частину їх вислано до археол. общества, там їх (десь коло 1866 р.) «перевели на камень». Щось мабуть увійшло до альбомів Ровинського, але не все. В усякому разі варто прослідити цю справу перед тим, як купувати гравюри.

Дуже добре було б зробити з автопортретом Мігури¹⁷⁶ таку історію, як я писав. Колєга Сойка здає статтю з біографією Мігури до Мазепинського збірника¹⁷⁷ Укр. Наук. Інст. А тим часом фізіономія Мігури відбилася тільки на Вашому примірникові¹⁷⁸.