НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЯ

Ученики і вчителі української гімназії у Холмі.
Б. Ольхівський, мабуть, в 1-м ряду 3-й справа.

На початку окупації німцями Польщі Борис Ольхівський жив у Холмі, працював викладачем української історії в місцевій гімназії. Українська гімназія у Холмі почала працювати з 1 вересня 1940 року, її директором був відомий український літературознавець, мовознавець і перекладач Михайло Білик (1889-1970). Борис Ольхівський публікував тоді мальовничі подорожні нариси¹⁹⁴, в яких описував свої мандрівки Холмщиною і Підляшшям. Луцький літературознавець Ольга Яблонська пише: «Опубліковані в періодиці подорожні нариси Б. Ольхівського на метафізичному рівні презентують український простір (спільна історія, культура, мова, традиції, колективна пам’ять), формуючи читацьку національну свідомість»¹⁹⁵.

Під час Великої Вітчизняної війни Борис Ольхівський співпрацював з львівським літературно-мистецьким часописом «Наші Дні», який був створений влітку 1941 року. Його редактором була українська письменниця Марія Струтинська (1897-1984).

Також Борис Ольхівський співпрацював з рівненською газетою «Волинь», яку редагував видатний письменник Улас Самчук. В ній була опублікована цікава і змістовна стаття Бориса Ольхівського «Полісся й Волинь»¹⁹⁶, яка є фактично першою історією українства на Поліссі. Зазначимо, що ще на початку 30-х років, живучи у Львові, він написав історію Полісся у Галицько-Волинську добу. Взагалі, для письменника-мандрівника улюбленою добою в історії України і Полісся була Галицько-Волинська доба, яку він вважав золотою.

Зліва направо. Українські письменники Улас Самчук, Євген Маланюк, Роман Бжеський, Микола Чирський, Олег Штуль (Краків, 1940-41)

Борис Ольхівський вірив, що українство на Поліссі можна відродити лише за допомогою історії: «Майбутнє Полісся – в його історії, в його приспаній історії, яку доконче треба оживити й розбурхати вогнем великої національної пристрасті!...»¹⁹⁷.

Зазначимо, що під час війни Борис Ольхівський був також співробітником берлінської газети «Нова Доба», на шпальтах якої грунтовно критикував марксизм-ленінізм¹⁹⁸, але в цих статтях присутній антисемітський душок. Газета відгукнулась на смерть свого співробітника Б. Ольхівського: «Ідучи на поклик Батьківщини, зодягнув стрілецький однострій, щоб вояцьким чином доказати свою ідейну готовність»¹⁹⁹.

Під час війни у Львові діяв Літературно-мистецький клуб, який проводив щотижня літературні вечори. Навколо клубу гуртувались українські діячі культури і науки: В. Кубійович, К. Панківський, П. Карманський, О. Тарнавський, В. Барвінський, С. Людкевич, Л. Кривицька, Ю. Шевельов, О. Оглоблін та інші. Великий славіст Юрій Шевельов (1908-2002) зворушено згадував про запальний виступ Бориса Ольхівського на засіданні Літературно-мистецького клубу: «З суто «ідеологічних» доповідей пригадую дві – 24 березня 1943 року Борис Ольхівський говорив про «критерій приналежности до українського народу», а 27 листопада Юрій Косач²⁰⁰ – про те, що він назвав «проблемами українського історичного роману». Від них мої враження були найсильніші, і мені не перешкоджало, що і тенденції виступів, і самі постаті промовців були разючо відмінні. Ольхівський, астенічний, вихудлий і аскетичний, горів своїми ідеями і пожертвував для них своє життя. Коли пізніше, 29 квітня, проголошено формування української дивізії, він зголосився добровільно до неї. Найменше в світі можна було уявити його солдатом, радше запальним ченцем у манастирі, і в нормальних обставинах жадне військо й не прийняло б цього безнадійного інтелігента до своїх лав. Але тоді німці брали вже кожного, хоч би й півкаліку. Ольхівський уважав за свій обов’язок не тільки говорити про Україну, а діяти за неї, розбіжність слів і вчинків була для нього неприйнятна. Не знаю, чи він усвідомлював трагікомізм свого рішення і неминучість своєї загибелі. Не знаю, як він проходив військовий вишкіл, до якого був рішуче непридатний. Скільки мені відомо, він загинув у безнадійному бою під Бродами²⁰¹. Тверезі скажуть – він мусів розуміти, на що йшов. Але, інакшими очима поглянувши, чи історію роблять тверезі? Сила і приреченість Ольхівського були в його нетверезості. Але це була особлива нетверезість – твереза, бо він був мислитель, інтелектуал, аналітик, і його божевільне рішення було актом тверезого розуму й цілеспрямованої чесности. Його жертва була даремна, сьогодні вона забута, як забуті його писання і його життя. Не знати, чи колинебудь його впишуть у святці української культури і державности. Але святі такі ж безобличні, як трупи на брідському по-боєвищі. А Ольхівський був саме особою. Я не був з ним знайомий ближче, поза кількома випадковими зустрічами й мимобіжними розмовами. Але я завжди бачу його вузьке перепале обличчя, спалене внутрішнім горінням.

Український славіст Юрій Шевельов

Ольхівський був з Полісся, землі "тутейших", і його український патос був, власне, патосом приналежности Полісся до України, конечности цієї приналежности. Його доповідь у клюбі постала, мабуть, з цього патосу. Критерії приналежности до українського народу були (і є) актуальні в нації, що збирала себе в цілість уже перед нашими очима і що породила незміренне число перекинчиків. Своїми ідеологічними вишколами Ольхівський був зв'язаний з тими, кого можна б назвати постдонцовцями, колом, до якого належав і, приміром, Юрій Липа. Вони, ці постдонцовці, відкинули дешевину й базарну крикливість Донцова, але вписали до свого кодексу життя, чести й смерти бути вірними й вольовими. У протилежність самому Донцову або Маланюкові, дуже грізним у слові, але й дуже опортуністичним у житті, вони жили й померли незрадними. Їхній відхід від стилю донцовщини не був зрадою. Зрадою було б дотримуватися цього стилю в його демагогії й фальшивому блиску.

Інакшим «постдонцовцем» був тоді другий «ідеологічний» доповідач Літературно-мистецького клюбу Юрій Косач. Героїзація української історії в його доповіді про історичний роман ішла від Донцова, як і, часто, перекручення й нечесність у цій героїзації. Але ця героїзація зовсім не поєднувалася – на відміну від Ольхівського – з героїзмом у житті. ... У Львові, в Літературно-мистецькому клюбі 1943 року найкраще з почутого походило від трьох таких різних осіб – Шлемкевича²⁰², Ольхівського, Косача»²⁰³.

Український письменник Юрій Косач

Про саме життя Бориса Ольхівського під час війни можна дізнатись з некролога «Пам’яті Бориса»: «Редактор журналу «Ми», співробітник Українського Наукового Інституту у Варшаві, під час війни керманич українського відділу радіовисильні в Білгороді, творчий пропагандист, редактор українських видань у Берліні, співробітник культурного відділу УЦК у Львові – ось ділянки праці Покійного. Він був усюди, де потрібно було живої людини, невтомний, діяльний, енергійний і неповторний. Оповідають, що коли раз потрібно було двогодинної передачи для радіо, а не було ще готового тексту, Ольхівський, першопорядний промовець, не довго думаючи, підійшов до мікрофону, сів і, підперши (як це він завжди робив) голову руками, дві години говорив експромтом. Популяризатор, пропагандист – Борис Ольхівський знаходив час на постійне доповнювання своїх історично-філософських студій, здобував собі ерудицію, що дозволяла йому бути незрівняним полемістом, зокрема в дискусіях із чужонаціональними супротивниками, був у курсі всіх проявів українського життя, палко любив його й умів ентузіямуватися кожним, хоч би найменшим досягненням. Пасією його було збірання стародруків. Його вантаж, мабуть, у половині складався із давніх карт України та гравюр гетьманів…

Лагідної вдачі, товариський, привітний, сердешний, невибагливий до умовин життя, але твердий у своїх поглядах і переконаннях, здобував собі серця земляків та враз із своїм посміхом умів приносити їм радість життя і якусь особливу іскру надії, що мерехтіла завсіди в його глибоких очах.

Послідовний ворог більшовізму, одним із перших зглосився в рядах СС-Стрілецької Дивізії. Це було закінчення його праці культурно-освітнього діяча і пропагандиста на рідній землі, куди так рвався з еміграції. Пішов, не зважаючи на своє крихке здоров’я і на свою зовсім не військову вдачу вченого. А коли за шість місяців ми бачили його у Львові вже в стрілецькому плащі, дивним спокоєм і вдоволенням било з його обличчя: він був одним із тих, що, за словами поета, зуміли вже «над ганебною смертю здійнятись» – знайти велику тайну перемоги вільного духа над смертю.

Пішов і помер в лікарні.

На світанках відливатиме червінню гречка на піскових поліських ланах, медово пахвутимуть левади над Горинем, шумітиме ліс під Давидгородком, але Бориса Ольхівського вже не буде там. Воїн і з душею поета звітує деінде про своє життя, пряме, мов стріла…»²⁰⁵

У газеті «До Перемоги»²⁰⁶ читаємо:

Уже з’явилась перша ластівка у вивченні творчості Бориса Ольхівського: літературознавець Ольга Яблонська²⁰⁷ дослідила його подорожні нариси.

Талановитий письменник і вчений Борис Ольхівський повинен повернутися до нас своєю любов’ю до України і Полісся, своїми думками, відомими і ще невідомими творами та книгами.