НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЯ

Ученики і вчителі української гімназії у Холмі. Б. Ольхівський, мабуть, в 1-м ряду 3-й  справа.
Ученики і вчителі української гімназії у Холмі.
Б. Ольхівський, мабуть, в 1-м ряду 3-й справа.

На початку окупації німцями Польщі Борис Ольхівський жив у Холмі, працював викладачем української історії в місцевій гімназії. Українська гімназія у Холмі почала працювати з 1 вересня 1940 року, її директором був відомий український літературознавець, мовознавець і перекладач Михайло Білик (1889-1970). Борис Ольхівський публікував тоді мальовничі подорожні нариси194, в яких описував свої мандрівки Холмщиною і Підляшшям. Луцький літературознавець Ольга Яблонська пише: «Опубліковані в періодиці подорожні нариси Б. Ольхівського на метафізичному рівні презентують український простір (спільна історія, культура, мова, традиції, колективна пам’ять), формуючи читацьку національну свідомість»195.

Під час Великої Вітчизняної війни Борис Ольхівський співпрацював з львівським літературно-мистецьким часописом «Наші Дні», який був створений влітку 1941 року. Його редактором була українська письменниця Марія Струтинська (1897-1984).

Також Борис Ольхівський співпрацював з рівненською газетою «Волинь», яку редагував видатний письменник Улас Самчук. В ній була опублікована цікава і змістовна стаття Бориса Ольхівського «Полісся й Волинь»196, яка є фактично першою історією українства на Поліссі. Зазначимо, що ще на початку 30-х років, живучи у Львові, він написав історію Полісся у Галицько-Волинську добу. Взагалі, для письменника-мандрівника улюбленою добою в історії України і Полісся була Галицько-Волинська доба, яку він вважав золотою.

Зліва направо. Українські письменники Улас Самчук, Євген Маланюк, Роман Бжеський, Микола Чирський, Олег Штуль (Краків, 1940-41)
Зліва направо. Українські письменники Улас Самчук, Євген Маланюк, Роман Бжеський, Микола Чирський, Олег Штуль (Краків, 1940-41)

Борис Ольхівський вірив, що українство на Поліссі можна відродити лише за допомогою історії: «Майбутнє Полісся – в його історії, в його приспаній історії, яку доконче треба оживити й розбурхати вогнем великої національної пристрасті!...»197.

Зазначимо, що під час війни Борис Ольхівський був також співробітником берлінської газети «Нова Доба», на шпальтах якої грунтовно критикував марксизм-ленінізм198, але в цих статтях присутній антисемітський душок. Газета відгукнулась на смерть свого співробітника Б. Ольхівського: «Ідучи на поклик Батьківщини, зодягнув стрілецький однострій, щоб вояцьким чином доказати свою ідейну готовність»199.

Під час війни у Львові діяв Літературно-мистецький клуб, який проводив щотижня літературні вечори. Навколо клубу гуртувались українські діячі культури і науки: В. Кубійович, К. Панківський, П. Карманський, О. Тарнавський, В. Барвінський, С. Людкевич, Л. Кривицька, Ю. Шевельов, О. Оглоблін та інші. Великий славіст Юрій Шевельов (1908-2002) зворушено згадував про запальний виступ Бориса Ольхівського на засіданні Літературно-мистецького клубу: «З суто «ідеологічних» доповідей пригадую дві – 24 березня 1943 року Борис Ольхівський говорив про «критерій приналежности до українського народу», а 27 листопада Юрій Косач200 – про те, що він назвав «проблемами українського історичного роману». Від них мої враження були найсильніші, і мені не перешкоджало, що і тенденції виступів, і самі постаті промовців були разючо відмінні. Ольхівський, астенічний, вихудлий і аскетичний, горів своїми ідеями і пожертвував для них своє життя. Коли пізніше, 29 квітня, проголошено формування української дивізії, він зголосився добровільно до неї. Найменше в світі можна було уявити його солдатом, радше запальним ченцем у манастирі, і в нормальних обставинах жадне військо й не прийняло б цього безнадійного інтелігента до своїх лав. Але тоді німці брали вже кожного, хоч би й півкаліку. Ольхівський уважав за свій обов’язок не тільки говорити про Україну, а діяти за неї, розбіжність слів і вчинків була для нього неприйнятна. Не знаю, чи він усвідомлював трагікомізм свого рішення і неминучість своєї загибелі. Не знаю, як він проходив військовий вишкіл, до якого був рішуче непридатний. Скільки мені відомо, він загинув у безнадійному бою під Бродами201. Тверезі скажуть – він мусів розуміти, на що йшов. Але, інакшими очима поглянувши, чи історію роблять тверезі? Сила і приреченість Ольхівського були в його нетверезості. Але це була особлива нетверезість – твереза, бо він був мислитель, інтелектуал, аналітик, і його божевільне рішення було актом тверезого розуму й цілеспрямованої чесности. Його жертва була даремна, сьогодні вона забута, як забуті його писання і його життя. Не знати, чи колинебудь його впишуть у святці української культури і державности. Але святі такі ж безобличні, як трупи на брідському по-боєвищі. А Ольхівський був саме особою. Я не був з ним знайомий ближче, поза кількома випадковими зустрічами й мимобіжними розмовами. Але я завжди бачу його вузьке перепале обличчя, спалене внутрішнім горінням.

Український славіст Юрій Шевельов
Український славіст Юрій Шевельов

Ольхівський був з Полісся, землі "тутейших", і його український патос був, власне, патосом приналежности Полісся до України, конечности цієї приналежности. Його доповідь у клюбі постала, мабуть, з цього патосу. Критерії приналежности до українського народу були (і є) актуальні в нації, що збирала себе в цілість уже перед нашими очима і що породила незміренне число перекинчиків. Своїми ідеологічними вишколами Ольхівський був зв'язаний з тими, кого можна б назвати постдонцовцями, колом, до якого належав і, приміром, Юрій Липа. Вони, ці постдонцовці, відкинули дешевину й базарну крикливість Донцова, але вписали до свого кодексу життя, чести й смерти бути вірними й вольовими. У протилежність самому Донцову або Маланюкові, дуже грізним у слові, але й дуже опортуністичним у житті, вони жили й померли незрадними. Їхній відхід від стилю донцовщини не був зрадою. Зрадою було б дотримуватися цього стилю в його демагогії й фальшивому блиску.

Інакшим «постдонцовцем» був тоді другий «ідеологічний» доповідач Літературно-мистецького клюбу Юрій Косач. Героїзація української історії в його доповіді про історичний роман ішла від Донцова, як і, часто, перекручення й нечесність у цій героїзації. Але ця героїзація зовсім не поєднувалася – на відміну від Ольхівського – з героїзмом у житті. ... У Львові, в Літературно-мистецькому клюбі 1943 року найкраще з почутого походило від трьох таких різних осіб – Шлемкевича202, Ольхівського, Косача»203.

Документальний портретний ескіз Юрія Косача

До Управи Української Студенської Громади
у Варашаві

Прошу прийняти мене в члени У.С.Г. у Варшаві на слідучій підставі:

Ім’я і призвіще           Юрій Косач

Студент держ. університету у Варшаві, відділ юридичний, семестр І, уроджений в 1909 році в місцевості Київ Україна, закінчив середню школу у Львові 1-шу держ. Академічну Гімназію, студії на інших вищих школах не студіював, відношення до війська реєстрований в 1927 р.

Адреса у Варшаві:           ––

Адреса на провінції           с. Колодяжне, волость Любитівська, повіт Ковельський, воєв. Волинське

15 жовтня 1927 р.

Підпис Юрій Косач204

Український письменник Юрій Косач
Український письменник Юрій Косач

Про саме життя Бориса Ольхівського під час війни можна дізнатись з некролога «Пам’яті Бориса»: «Редактор журналу «Ми», співробітник Українського Наукового Інституту у Варшаві, під час війни керманич українського відділу радіовисильні в Білгороді, творчий пропагандист, редактор українських видань у Берліні, співробітник культурного відділу УЦК у Львові – ось ділянки праці Покійного. Він був усюди, де потрібно було живої людини, невтомний, діяльний, енергійний і неповторний. Оповідають, що коли раз потрібно було двогодинної передачи для радіо, а не було ще готового тексту, Ольхівський, першопорядний промовець, не довго думаючи, підійшов до мікрофону, сів і, підперши (як це він завжди робив) голову руками, дві години говорив експромтом. Популяризатор, пропагандист – Борис Ольхівський знаходив час на постійне доповнювання своїх історично-філософських студій, здобував собі ерудицію, що дозволяла йому бути незрівняним полемістом, зокрема в дискусіях із чужонаціональними супротивниками, був у курсі всіх проявів українського життя, палко любив його й умів ентузіямуватися кожним, хоч би найменшим досягненням. Пасією його було збірання стародруків. Його вантаж, мабуть, у половині складався із давніх карт України та гравюр гетьманів…

Лагідної вдачі, товариський, привітний, сердешний, невибагливий до умовин життя, але твердий у своїх поглядах і переконаннях, здобував собі серця земляків та враз із своїм посміхом умів приносити їм радість життя і якусь особливу іскру надії, що мерехтіла завсіди в його глибоких очах.

Послідовний ворог більшовізму, одним із перших зглосився в рядах СС-Стрілецької Дивізії. Це було закінчення його праці культурно-освітнього діяча і пропагандиста на рідній землі, куди так рвався з еміграції. Пішов, не зважаючи на своє крихке здоров’я і на свою зовсім не військову вдачу вченого. А коли за шість місяців ми бачили його у Львові вже в стрілецькому плащі, дивним спокоєм і вдоволенням било з його обличчя: він був одним із тих, що, за словами поета, зуміли вже «над ганебною смертю здійнятись» – знайти велику тайну перемоги вільного духа над смертю.

Пішов і помер в лікарні.

На світанках відливатиме червінню гречка на піскових поліських ланах, медово пахвутимуть левади над Горинем, шумітиме ліс під Давидгородком, але Бориса Ольхівського вже не буде там. Воїн і з душею поета звітує деінде про своє життя, пряме, мов стріла…»205

У газеті «До Перемоги»206 читаємо:

Мгр. Борис Ольхівський

Історик і журналіст, доброволець SS-дивізії «Галичина» помер у військовому шпиталі в Сагані на Шлензьку.

Б. П. П.

Уже з’явилась перша ластівка у вивченні творчості Бориса Ольхівського: літературознавець Ольга Яблонська207 дослідила його подорожні нариси.

Талановитий письменник і вчений Борис Ольхівський повинен повернутися до нас своєю любов’ю до України і Полісся, своїми думками, відомими і ще невідомими творами та книгами.