Читачеві пропонуємо фрагмент щоденника письменника (на жаль, не зберігся повністю), який нині зберігається у Центральному державному історичному архіві України у Львові (Ф. 309. – Оп. 1. – Спр. 1690. – Арк. 1-21), а також – фрагмент неопублікованої книги,«З подорожних спогадів»(Ф. 408. – Оп. 1. – Спр. 1193. – Арк. 1-9), газетну статтю «Полісся й Волинь» (Волинь. – 1942. – Ч. 35-36, 37) та його першу газетну статтю «Свято в честь Івана Луцкевича у Вильні» (Діло. – 1929. – № 285 (25 грудня).)

ЩОДЕННИК БОРИСА ОЛЬХІВСЬКОГО

27 червня 1938 р.

Захопила мене манія колєкцінування прочитаних думок, які шкода забути. Ношу в кешені довгий вузький зшиток і збіраю, як бджола мед.

Вчора прочитав «Доктрину фашизму» Мусоліні, з колючою заздрістю. Промовляє дуже своїм сполученням плятонічного ідеалізму з практичною розумністю, заздрю народові, який може таку доктрину здійснювати. Наш націоналізм (чи пак «фашизм») «теліпається в повітрі», як висловився, здається Г. Саліковський1 в одній з своїх статтів, задля ідеольогії, навіть дуже високої і доброї, якщо вона виростає з акції, не тягне з неї соків та її не напоює соками. «Злеті голова, кромі плечу». Чи як там, як казав був – Боян у «Слові о Полку». Так само зле імперіялізмові без армії і тоталізмові без державного апарату і т. д. Теліпання в повітрі для покію. Доктрини нездорові.

«Все це дуже цікаве, але скажіть, що треба зробити, можна і треба зробити, щоб вивести Українську Націю з теперешньої її ситуації?» – питав мене сьогодні інженер ректорович Б. Б. Іваницький. Заковика залишається заковикою. Вперто і методично працювати? Вороги теж працюють, маючи [в] n разів більші спроможності. Перегони деревляного ровера з автом.

Говорили про книжку Липи «Призначення України». Звідки така Незвичайна Міць? Це людина, що тихо, не зміняючи темпа, проходить крізь «стіни» – чудувався Іваницький. Це показує, як впливає книжка Липи на людей, добрих українців, не затроєних, як я, духом наукового критицизму і перевірки джерел. І слава Богу, що так впливає! Написав би про цю книжку багато, але пощо, коли хочу написати про неї статтю до «Тризуба».

Президент УНР В'ячеслав Прокопович
Президент УНР В'ячеслав Прокопович

До Тризуба сьогодні вислав статтю «Своє й чуже». Передтим написав передовицю про Академію Наук, редакція додала до неї кавалок початковий, відділений зіркою.

В ударному темпі мушу написати статтю про 950-ліття охрещення України. Прокопович2, бувши в Варшаві, дав інструкцію – згадати про Волинь (якась церква Володимира Великого), про Москалів – вони вважаються, що це їх; порівняти з Шарльманєм, якого і німці, і французи вважають за свого. На мою думку, Шарльмань і москалі непотрібні.

Перечитав книжку Гінтера3 «Лицар, смерть і чорт». Не зовсім розумію, як вона вяжеться з гітлєрізмом: «духа маршевої колонни» в ній нема. Деякі місця у Гінтера хапають міцно, а проте «Доктрина фашизму» подобається більше. Гінтер виходить жорстоко і максімально лично з надлюдини, Мусоліні ближче підходить до людини (без «над») і тягне її вгору. У Гінтера є багато опяніння. Коли я пив ще горілку (зарікся місяць тому), то бувало, що щось розпирало страшенно душу і кричало «ми великі, ми мусимо зробити, зробимо щось велике».

Такі екстази може не безвартісні з погляду визволення укритих сил, а проте далеко від них до здійснення. «Доктрина фашизму» стоїть ближче до здійснення. Треба обовязково добути десь та прочитати «Mein Kampf».

Коли читав у Гінтера (в розд. першому) характеристику неплідної науки, позбавленої «духа наступу, то пригадав собі, що читаючи виплоди пасивних супроти матеріялу» умів, то все пригадував собі занотоване в Євангелії зчудування слухачів: «Чому Він говорить, як власть імущий, а не як книжники та фарисеї».

Прийшли «Українські Вісті» з рецензією Іванейка4 на «Вільний нарід» (досі зявилися в Українському ТижніБочковського5 та в «Назустрічі» Скріптора (Гординський чи Дубицький?). Іванейка ніжно кохаю за його «Deus sive natio» та інші есеї. Іванейко помиляється, коли не хоче вірити, що «група Ми» прийшла до У.Н.Р. з інших регіонів. Здається, повірив Донцову, що Ми «вилонилися» з соціялізму та демократії. Я особисто прийшов до У.Н.Р. з Полісся через Галичину. До У.Н.Р. привело мене власне моральне обурення з того, що бачив на Поліссі та Волині. Ще перед приїздом до Варшави, у Львові, написав історію Полісся в Галицько-Волинській добі, річ може наївну, але наскрізь державницьку. Переконався, що поліпшити становище таких Полісь може тільки наша Держава, поліпшення без Держави – утопія. Сойка колись доказував мені і Андрієві, що укр.-румунський, укр.-польський та українсько-московський конфлікти рівнорядні. Я запропонував уявити йому, що бесарабські та буковинські українці в пень вирізали сигуранцу6 та рум. армію – чи повстала б тоді укр. держава. Якщо радикальне розвязання якогось конфлікту принесло б тільки тєриторіяльне поширення У.С.С.Р., то про рівнорядність говорити неможна.

***

Пару днів тому зайшов до інституту7 якийсь старий добродій. Говорив з Гловінським по-московському. Став перед вітриною з виданнями інституту та й каже (схвильовано):

«Слухайте! Є ж у вас люди , що цікавляться наукою. А я маю дуже для вас важливий матеріял. Я – учень Павла Ніколаєвича Мілюкова8. Я памятаю, як він викладав, що українці – самостійний нарід. Тепер він інакші заспівав, але я можу все пригадати, знайти докази. А це дуже важно! Він жеж великий авторитет, европейський авторитет. Я вже казав про це секому з українців. До кого мені звернутись?»

Це все дуже схвильованим тоном.

Вийшов.

Питаюся Гловінського: Хто такий?

Чхенкелі9.

20 літ вештається по Европах і все йому здається, що Европа, не мов побільшений довоєнний Петербург, обертається навколо петербургзького колишнього світила.

–––––––––––

Вчора прочитав «Весняний Розлив» у «Дорозі». Крізь фанатичну оборону Донцова та жагучу ненависть до мене і Андрія10 вичув болючу свідомість якогось донцовця, що донцовський світ замотиличений, обєртається в зачарованому колі (Драгомановим11 з соціялістами та Ц.[ентральною] Радою в центрі кола), що треба вийти поза це коло, бо може бути погано. Декотрі постуляти переписані з передмови до «Бібліотеки Українського Державника». Добре і те, хоч виявляється поки що в загальних пишно-шумних фразах.

Про книжку Липину не пишу, то хоч трохи про самого Липу. Лікує безплатно цілу укр. кольонію. У.Ц.К.12 хотів звернутися до нього з прилюдною подякою. Я уложив лист, лист був переданий Которовичеві13, але в Ділі14 чомусь не зявився. Правда, ген.[ерал] Змієнко15 виправив мій текст листа – вийшло довго і стилістично незручно – може тому Кедрин не схотів умістити. Приходячи часом до Липи, все застаю в нього укр. пацієнтів.

1 серпня 1938 р.

Вчора ввечері вийшов надзвичайний додаток газети АВС з звістками про манжурські події. Сьогодні прочитав у Курєрі Поранному комунікати Домеї16, а в «Вечері Варшавському» також комунікат Тасса17. Серед нашої української братії комунікат Тасса дуже мені сподобався: мовляв, японці зайняли не якусь там «спірну» територію, а просто совєтську територію, перші напали. Приємно, що Совєти представляють цю історію в такому образливому для них світлі – тим важче буде йти назад, замазувати, залишатися з помечником і зализувати його.

Український мовознавець Роман Смаль-Стоцький
Український мовознавець
Роман Смаль-Стоцький

Чи дасть Бог нарешті? Серед нашої української братії (Гловінський, Клекоцький18, Іваницький – решта інститутської братії розїхалася – Стоцький19 приїхав сьогодні, але я ще з ним не бачився) ці звістки не викликали поки що такого ентузіязму, якого можна було б сподіватися. Занадто звикли вже ми до всяких багатонадійних початків, що закінчувалися пшіком. Прикра ця річ, і тепер, щоб не зазнати болючого розчарування, думаємо передусім про те, що з цього ще може нічого не вийти, що Москва проковтне й оближеться (і це було б непогано – черговий удар по престіжі). Цієї «чуттєвої гігієни» додержуюся навіть я – отой Борис Ольхівський, що зробив собі свого роду спєцдіяльність з пророкань про наближення “hiatus’a”20, що товче в голову членам К[орпорації] «Запорожжа»: готуйтеся до великих подій, які впадуть несподівано на ваші голови – зайняті роздумованнями – скільки десятиліть кольонізаційного наступу можуть витримати в оборонній позиції Волинь чи Полісся. Той Б. Ольхівський, що, приїхавши до Львова, вбивав у голови галичанам – забагато думаєте на довгу мету, замало на коротку.

Оттеж – може ще поки що нічого не вийде. Так каже в мені «мудрий» (може й дурний покаже найближче майбутнє) скептик, а не пророк hiatus’a. Мудрий скептик відвертається від hiatus’a, що починає так виразно зарисовуватися до «лупання скелі».

За статтю в «Тризубі» «988-1938» Косенко21, з доручення Прокоповича, переслав мені, разом з гонораром, «компліменти». Стаття вийшла, здається, непогана, тільки через брак часу не обговорив я докладніше новіших часів. Про Автокефальну Церкву не хотів я широко писати, щоб не підвести під стєни якогось пресвитера, що доживає собі віку, призабутий на Радянській Україні. Небезпечна ця річ – таке несвідоме донощицтво – боюся, напр., що Маланюк у свойому часі нашкодив, помагаючи большевикам викривати націоналізм у творах українських радянських письменників. Тому в характеристиці Авт.[окефальної] Церкви «покликався» я на самих большевиків.

В попередньому номері «Тризуба» надруковано мою статтю «Своє й чуже». Трох підгадив мені Мусоліні своїми останньоми посуненнями (расізм), ослабив силу моїх висновків. Думаю, проте, що в засаді мої тези слушні. В полємічному (з обуреною позицією Донцова) запалі представив я тільки один бік справи – супремацію свого надчужим. Але в глибині душі я не недоцінюю позитивної ролі плекання симпатій до союзника, зближення з союзником також в ідеольогії, і не вірю в таку напр. формулу: у себе вдома ми проти всяких «фашизмів», ми демократи та марксісти, але тому, що проти Москви виступають не марксісти та демократи, ми ж йдемо не з ними, не вони наші союзники, а фашисти та гітлєрівці. Теоретично така формула виглядає гарно, але в практиці – сумніваюся…

Нікий Мілько22 прислав мені з далекого Сходу свою брошуру: «Чи тільки на далекосхідні теми». Брошура написана важко, але тема поважна. Порівнюю брошуру Мілька з книжкою Krögera23 “Brest-Litowsk” (ілюстрації – ген. Денікін у визволеному Харкові, ген. Врангель – про них дуже багато, з великою симпатією, про «національного фірера» Петлюру довідуємося тільки, що він «прилучився» (як додаток) спершу до Денікіна, згодом до Пілсудського). Прикро. Зачинаю розуміти, чому Умеда24 так настирливо розпитував мене, чи згодяться українці «współpracować» з небольшевицькою, нежидівською Росією і так хотів, щоб могли.

Нема чого винуватити антикомуністів: вони знають історію: великі білі армії та маленьку українську. Внутрішні, духові трансформації, народження невиявлених ще потенцій не так легко помітити. Та й наша пропаганда, мабуть, не дописує – наведена вище «формула» також, мабуть, відіграла свою ролю.

Не знаю, чи добре Мілько описав далекосхідній фактичний стан – читав я сьогодні «Далекосхідні Вісті» – штимує… Але практичні його висновки? Якщо тільки під такими жахливими умовами можна забезпечити собі деяку активну ролю – то треба, на мою думку, брати цю можливість, встромлятися до hiatus’a. Пізніше події можуть бути дуже повчальні для союзників-протекторів (напр. сильний національний підйом у Росії та відосередковий рух на периферіях). Тоді ставлення до нас могло б змінитися.

Працюю напружено над історією У.Н.Р. Про це іншим разом.

2 серпня.

Ранками приходить інж. Іваницький, ходимо з ним до інституту, він перебиває на машині25 те, що я написав попереднього вечора, а тимчасом я дописує та докидаю йому ще кілька карток.

Маємо вже 74 картки машинодруку, з яких 60 карток «Бібл. Укр. Державника». Але це ще не остаточний текст, а свого роду риштунок. Доведеться ще багато попрацювати над формою, тепер поки ще збираю факти та розжовую їх сенс у тракті писання.

Море без крає фактів, справ, питань; джерела розпорошені. Але найгірша річ зірвані звена між українською психікою тих часів і сучасною. Слова-фетіші, що поривали і запалювали в 17 році, вмерли, народилися нові, як же тоді перекласти тогочасні горіння українських душ на теперешню мову?

Гліб Саліковський жалкує, що я не встиг написати своєї книжки. Та що Гліб, Стоцький казав колись те саме. Кажуть, що Липа докінчував «Призначення України» з скаженим поспіхом – це було в часі литовського конфлікту. Сьогоднішні газети небагато принесли нового, але казав Гліб Лазаревський, що о 6-ій год. ранку большевицьке радіо сповіщало про відійрання спірної території москалями, при чому мали згинути 300 японців.

17 серпня.

Жінка поїхала на село майже два тижня тому. Читаю книжки з бібліотеки Ролінської, прочитав Damnet’a «Мистецтво думання», Boulton’a26 (здається) «Вічність пірамід і трагедія Помпеї», Gentile27 «Джерела і доктрина фашизму», Еміля Людвіга28 «Віжді наших часів», тепер читаю Huxlej’a29 «Глузуючий Пілат».

Світогляд Людвіга – парадокс сучасної «демократії». Апотеоза лібералізму, шляхетного гуманітаризму, в передмові виступ проти сучасного культу держави – держава, мовляв, це тільки союз для осягнення деяких цілей, і не повинна забагато вимагати від індівіда. А закінчення книжки – гимн Сталінові, виправдання большевицького терору, іншими словами гимн деспотизмові. Це не індивідуальне якесь засліплення Людвіга, це штучка світового масштабу. Яким чином старий гуманний ліберальний світ міг утворити піраміду з Сталіним на вершку? Така світла постать, як Нансен30 – і його симпатії до «піонірської діяльності» большевиків.

І що є спільного між біографією та світоглядом Нансена і тією підлістю, що нею смердить тепер большевицька преса? Між ліберальною «вільністю від держави» і большевицьким тоталізмом? Між гуманністю, між визнанням самовартости індивіда і стилєм московських показових процесів. Не розумію ще, а треба зрозуміти. Бо це питання вяжеться у мене якось з питанням: чому напр. Є. Чикаленкові31 Міхновський32 видавався реакціонером, «столипінцем», в той час, коли Міхновський був у поглядах на соціяльні справи радикальніший ніж Є. Чикаленко. Одним словом вяжеться з моїм завданням – з писанням «Історії новітньої української державности». (Щодо заголовку були ріжні пляни: «Історія У.Н.Р.», «Історія третьої української державности»).

В писанні цієї історії сталася перерва: кілька днів я і Андрій працювали над складанням довгого меморандума. Я опрацював кінцеві висновки та деякі інші частини. Мало навіть бував вдома, ночував у Андрія. А сьогодні маю написати статтю до «Тризуба» – рецензію на книжку Krögera – “Brest-Litowsk”.

Мене дуже цікавить тепер питання укр. пропаганди в антикомуністичних державах. Тому що Андрій і Стоцький ізолюють мене від практичних справ (а зле роблять – неможна творити ідеольогії чину в ізоляції від нього), дуже мало знаю про ці факти. Але з кількох фрагментаричних, випадково пізнаних фактів (книжка Krögera, брошура Мілька «Чи тільки на далекосхідні теми», розмови з Умедою тощо) стараюся зреконструвати цілість. Вчора Андрій дуже гарно пояснював, чому німцям хотілося б здобути впливи на Україну не в безоглядній боротьбі з Росією, а в згоді з нею. Дуже гарно, але ось, читаючи сьогодні книжку Людвіга, неначе грім вдарив у голову факт: держави Антанти хотіли зберегти Австро-Угорщину – Масарик33 переконав їх знищити її… А ми, немов той герой совітської частушки:

А я кругом бєгаю,
Ні чего нє дєлаю.

Щоб відріжнитися хоч трохи від цього героя, сідаю за статтю.

Дуже оригінально (хоч не дуже інтелігентно) розпочав Кедрин одну з недавніх своїх передовиць. Мовляв, вийшли недавно дуже добрі книжки Лотоцького, Липи та Ольхівського (тріяда!..). Але ми про них не пишемо, пишемо про погану публікацію Пеленського. Але критика Пеленського34 добра – формула «Між сучасністю і Україною – німецькою кольонією лежить війна» – це те саме, що мій “hiatus”.

18 серпня.

Статтю про книжку Крегера почав писати о 12 год. ночі, писав до 5-ї год. ранку. Не скінчив ще. Написаний текст мав принести рано до інституту, дати Іваницькому на машину. Прокинувся в 12-тій год. Іваницький був у інституті, лаяв мене.

Помер старий Смаль-Стоцький35 – царство йому небесне! Один з найкращих представників покоління Франка36. Роман Степанович вже з тиждень як поїхав до Праги, дуже схвильований терпіннями батька.

19 серпня.

Статтю скінчив о 3-ій год. ночі. Читаю «Глузливого Пілата».

Сьогодні 4-та річниця мого шлюбу. Треба було б щось подарувати жіночці, але, на жаль, сиджу, без грошей. В крамниці маю кредит. Вечір. Застукав до вікна послоєрей Волков37. Просить завтра приїхати до нього на Прагу38.

20 серпня.

Священик, депутат сейму Мартин Волков
Священик, депутат сейму
Мартин Волков

Читав Huxley’a «Новий чудовий світ». Річ дуже нелітературна – фантазія плеската й схематична. Але як льогічно-соціольогічна конструкція – доведення до льогічного краю американських спостережень – має свою вартість. Помагає дещо ліпше зрозуміти в сучасному світі – штучна, схематична модель з загостреними контурами.

Був у Волкова – він частував мене чаєм та лірикою волинських справ. Я пригадав йому його обіцянку – добути для мене на Сарненщині старі ікони, пригадав у досить гіркому тоні, з якого маю право, бо Волкову поміг у ріжних справах.

Міркували, чи не можна було б зорганізувати у Варшаві українську парафію – з церквою на Волі або на Саській Колонії.

Взяв клаптик паперу і спробував підрахувати, скільки моїх писань вийшло вже з друку. Виходить – з півсотни (не рахуючи дописів та суто інформативних рецензій).

Можна було б влаштувати навіть з цього приводу чайок для найтіснішого гурту приятелів, якби не той факт, що декотрі речі підписані не псевдонімами, а просто чужими іменнами. Афішуватися цими статтями не можна, бо це ображало б підписаних.

Подаю сумаричний перелік:

Окремі публікації:

  1. Вільний Нарід,
  2. Московська масонерія й дорадники гр.-кат. гієрархії (підписано М. Куницький).

Передмови:

  1. До «Вільного Народу» (доповнена А. Крижанівським),
  2. До книжки Лазаревського «Земельний устрій»,
  3. До «Донцовщини» Доленги.

В «Ми»

статті:

  1. «Вітер у нетрях» (виправив Крижанівський),
  2. «Сeterum censemus»

Рецензії на книжки:

  1. Чижєвського,
  2. Січинського,
  3. Івана Липи (криптонім В. кий),
  4. Ю. Липи («Нотатник»),
  5. Самчука «Волинь»,
  6. Бончковського (П. Щитенець),
  7. Р. Смаль-Стоцького (П. Щитенець),
  8. І. Коровицького,
  9. Оссендовського,
  10. Назарука (П. Щитенець).

В журналі К.[орпарації] Запорожжа:

  1. Передовиця (спільно з А. Крижанівським)
  2. «Як студіювати»

В «Тризубі»:

По-за «Трибуною Молодих»

  1. Стаття з-приводу пушкінського ювілею (тему накинув Лотоцький),
  2. «Українська Центральна Рада» (крипт. Левко Панасенко)
  3. 988 – 1938
  4. «Про вагу традицій»
  5. Про відновлення Академії Наук – (непідписана передовиця)
  6. «Нездійснений заповіт» – підписаний А. Крижанівський.

В «Трибуні Молодих»:

  1. Наша віра
  2. стаття під псевд. «Омелян Павлюк»
  3. про книжку ген. Кутшеби (псевдонім перекручений на «Щетинець», зам. Щитинець – від с. Щитник, в якому я народився),
  4. Наближення hiatus’a
  5. Своє й чуже,
  6. «Не вчіть, а вчіться!»
  7. Симон Петлюра (промова)
  8. Полемічна стаття проти «Українських Вістей» (фейлєтон),
  9. «Дві самоліквідації» (підписано «М. Куницький»)
  10. «Понурий вибрик» (підписано Є. Сенишин)

Зредаговані мною відозви Уряду У.Н.Р.

  1. З приводу 20-ліття Укр. Центральної Ради,
  2. З приводу Мазепиних роковин,
  3. Постанова Уряду У.Н.Р. про відновлення Академії Наук.

Польською мовою:

В журналі «Orient–Wschód»39:

  1. “Księgarnia polsko-ukraińska”

B “Biuletynie Polsko-Ukraińsk’oму”:

  1. “Katedra św. Zofii”,
  2. “Biskup Józef Wereszczyński”,
  3. «Jana Szczęsnego Herburta „Zdanie o narodzie ruskim”»,
  4. Do interpretacji poematu Szewczenki “Slipyi”,
  5. „Ukraińcy w Jugosławii”,
  6. „Akcja wydawnicza towarzysza Popowa”
  7. „Lenin o Ukrainie”,

В журналі “Młody Prometeusz”:

  1. “Do genezy ruchu prometeuszowskiego”.

В газеті “Kurier Poranny”:

  1. “Bogowie glebae adscripti”,
  2. “Z zagadnień ukraińskiego prawosławia”,
  3. „Kolędy ukraińskie”,
  4. Статейка про укр. звичаї Зелених Свят.

«Шлях» (луцький)

«Познаваймо Шевченка».

Повне видання творів Шевченка, У.Н.І. т. XV,

стаття «Шевченко в груз.[инській] літературі» (підп. М. Цатадзе).

Вперше був надрукований ще підчас виленських студій – допис до «Діла» про білоруську академію в память Івана Луцкєвіча.

Шкода, що багато річей довелося написати на коліні, подаючи історичні факти з памяти, помилявся часто і згодом помічав помилки. В статті про Софійську катедру – неправильна характеристика митроп. Борецького, в рецензії на Оссендовського – неслушно «за часів козака Байди – кн. Вишневецького», в закінченні статті про Гербурта40 – перекручено хронольогії о «заспокоєння грецької релігії» та заснування київської колєгії – майбутньої академії. В тій же статті неслушно – здається – що лемки за Крупецького41 не хотіли приймати унії. Немає нічого прикрішого ніж знайдення помилки в надрукованому вже елябораті, хоч редактори потішають, що, мовляв, читач не помітить.

31 серпня.

Позавчора написав некролог старого Стоцького до «Польсько-Українського Бюлєтеня».

Тріщить моє подружжа – жорстока кріза… Поможи мені, Господи, перенести біль по над сили! Вже десять днів кошмару.

Український мовознавець Степан Смаль-Стоцький
Український мовознавець
Степан Смаль-Стоцький

Сьогодні Стоцький сказав, що по напісанні першого тому історії У.Н.Р. вишле мене до Праги докторизуватися і габілітуватися. Я відповів, що не маю довіря до цього пляну. «Пре» мене до Італії. Стоцькому ця ідея дуже сподобалося – попросив тільки дати йому 24 год. до надуми. Це була несподіванка для мене, бо Андрій давно казав мені, що він говорив з Стоцьким про цей плян, і Стоцький поставився до нього неприхильно. Але чи вдасться мені перевести свій плян проти намірів Андрія?

8 вересня.

Пізна ніч. Вернувся з інтелєктуальної біби (учасники – Зайцев, я, Андрій та адвокат Rzywult). Не пью, щоправда, горілки, тільки пиво.

Міг би описати все докладно, але хочеться спати. Тому на цьому місці зупинюся тільки над одним питанням: що спільного має цей щоденник з дійсним моїм життям, який же він подібний – цей щоденник до послужних списків («формуляри») або тих “curriculum vitae”, що їх додається до ріжних прохань. По суті все правда: ідеал продуктивности, доцільности, узалежної від інтересів справи. З цього погляду щоденник правдивий. Тільки нема в ньому від дійсного психічного побуту, побутових подробиць, оповідань про те, як їду з своїми провідними дороговказами через гущу життя (бруд життя). В щоденнику ніколи не оглядаю себе знизу. Не описує здавлених пристрастей, що борсаються і ледве не розривають «рам» (розірвані рами = зовнішня катастрофа = скандал), або божевілля.

Звідки ці пристрасті, що так мене лякають? Гормони?

18 вересня.

Прочитав Mauriac’a42 «Кінець ночі», Бертранда Russel’a43 «Здобування щастя» та І том «ХІХ століття».

Пережив паскудну історію з Андрієм. У нього повія вкрала вночі чужі гроші. Я їздив до Рівного і ціною великих понижень позичив у д-ра Могильницького44 200 зл. Андрій у найгірший час ночував у мене, і я мусів його заспокоювати підчас (дійсного чи симульованого) атаку божевілля, чи може delirium tremens. Півбожевільний фільософічний діяльог від 12 ночі до 12 год. дня!

Передтим ще пильнував Зайцева – він пив смертельно з приводу смерти Юзефа Новіцького – колишнього УПС-а. Остання його воля мала бути така, щоб приятелі пили по його смерти 9 днів. Зайцев сповняв цю волю з численними скандальчиками, я намагався його стримувати, щоб не допустити до повної компромітації, а Андрій трохи бавився. Ось трошки «життя знизу» – коротенька схема макабричної панорами.

21 вересня.

Вчора приїхала з села жінка – «водворилася во своя си» по багатьох пертубаціях. Були гості – Андрій та суддя Іножарський – візита відбулася в погідній тверезій атмосфері.

Сьогодні жінка переводить велике прання, а я думаю над тим, як зорганізувати наше життя на інших основах, щоб для неї не було воно таке бідне та беззмістовне. Треба чимсь виповнити її час, дати їй щось крім ліжка, кухні та вичікування мого приходу з інституту чи якогось відчиту. Проблєма для мене дуже трудна.

До інституту прийшла сьогодні дивна панночка. Українка, народжена в Америці, по українськи говорить слабо, їде до Англії. Хоче в Англії інформувати про українську справу, але майже нічого не знає, хоче, щоб ми їй розповіли. Ми їй дали англійську книжку Стоцького про національні рухі на Сов. Україні – ні, вона цікавиться становищем українців у Польщі. До Англії їде, бо має «спосібності»; якісь поляки, що завдяки нам ленє цю «спосібність», сказали їй, що в Англії її будуть розпитувати про укр. справу. Все це видалося загадковим та підізрілим.

Вчора приїхав Дригинич – сьогодні мав нараджуватися зі мною та Андрієм – хоче зробитися редактором «Трибуни Молодих» у Тризубі, розбудувати її. Але не прийшов до інституту.

Телєфонував Умеда: хоче побалакати на теми «релігійної політики» – його цікавлять взаємини православія – католіцизму, унії – не дарма ж виховувся він у буддійському монастирі шість років. Умовилися зустрітися сьогодні. Але жінка почастувала мене на обід такою смачною капустою, що мені не захотілося мішати її з восьминогами (сепія), підсолодженою рибою, водоростами та іншими невиразними присмаками, щодо яких ніколи не маєш певности, що це не г–но Японського цісаря. Тому я зателефонував Умеді, що прийду до нього взавтра.

22 вересня.

В інституті ціла читальня завалена книжками та шпаргалами – директор Лотоцький привіз з Праги Чеської свою бібліотеку та архів, сегрегує їх завзято.

Директор Українського наукового інституту Олександр Лотоцький
Директор Українського наукового інституту Олександр Лотоцький

Приїхав Стоцький, в інституті ще не показується, тримає свій приїзд у секреті. Андрій вибрався до нього з великим страхом.

Умеди я не застав удома, стирчить мабуть в амбасаді з огляду на гарячу політичну атмосферу. Дригинич запросив мене до себе – попросив зредагувати по-російському трохи пресових матеріялів для редактора Фузе – японця. Цього редактора має заступити, як варшавський кореспондент токійських газет – наш приятель Умеда. На помічників бере собі Миколу Ковалевського45 і Дригинича (Дригинича я вказав Умеді, дав йому його адресу. Вчора Умеда відвідав Дригинича, завіз його автом до себе і познайомив з ред. Фузе). Вертаючись додому, пробивався я крізь юрби, що кричали “Precz z czechami”. На площі Пілсудського відбулося бурхліве віче. Кошикова вул., біля нашого інституту обставлена поліцією – там міститься чеське посольство.

Умеда ще підчас польсько-литовського конфлікту казав мені, що німці заберуть Судети ще в цьому році. Згодом чесько-німецька справа так була заглухла, що глузував потроху з пророкувань Умеди. А проте він мав рацію. Невжеж має здійснитися й друга частина його пророцтва – зустріч німців з японцями за два роки в Москві?

Вчора у вечорі і сьогодні вранці знов працював – по довгій перерві – над історією У.Н.Р. Заніс кілька карток Іваницькому до передрукування.

Дригинич хоче редагувати «Трибуну Молодих». Я порадив йому завести в ній відділ рецензій. Він відповів, що має намір створити «газету в газеті», давати до кожного числа політичну передовицю: нехай мовляв старий «Тризуб» худне, а Молода трибуна товстішає. Дай Боже в добру годину!

Пробую себе «переставити на інші рейки», замість уривкової нічної праці звикати до систематичної ранішньої. Нічна праця дуже виснажує організм. Буває, хоч не завсіди, дуже продуктивна – траплялося мені написати за ніч стільки, що потім три дні переписував начисто.

4 жовтня.

Хотів був написати статтю до Тризуба про «Призначення України». Але не відразу пішло добре. Тому взявся за свою історію, написав чималий фрагмент розділу про Союз Визволення України. Працюючи, перемогаю дефетистичні настрої, що робота, мовляв, величезна, понад мої сили.

Лідія Крижанівська
Лідія Крижанівська

Бачився сьогодні з п. Крижанівською46 – постаріла дуже. Казала, що коли згадують при ній про мої статті, то вона завжди підкреслює з гордістю, що я у них, у Крижанівських ховався. Маю до батьків Андрієвих велику пошану і задля неї багато прощав самому Андрієві.

Дригинич сьогодні причепився, щоб я подиктував йому оферти до консервативних польських газет – Czas’u та виленського “Słow’a” , оферту його – завести в цих газетах український відділ, на зразок зліквідованого “Przeglądu Ukraińskiego” в Kurier’i Porann’omu.

Сьогодні знов читав уважно книжку Липи, підкресляючи важніші місця.

8 жовтня.

Переглянув сьогодні в Публичній бібліотеці кількадесят сторінок італійської методи Gianini та Mascheni. Підручник паскудний, але яка ж чудова мова: просто сама до голови лізе!..

6 жовтня був в Італійському інституті, підписав уписову деклярацію. Але треба ще роздобути 15 зол. на вписове.

З грошима трохи тяжко: наближається зима, треба вдягатися, за помешкання заплатив 80 зол. (50 за цій місяць, 30 за минулий), залишилося на життя 70 зол., а з Парижа в цьому місяці не одержав… Стаття про Липу, що не написана – складна тема. Найлегше було б повишукуватись та підкреслити мериторичні помилки, але чи варто ослаблювати таким чином вражіння, що його робить на читачів «Призначення України»?

Сам тепер читаю мало – посуваю наперед історію У.Н.Р., а з бібліотеки Ролінської беру книжки для жінки. Читає так, що аж боюся, щоб не пошкодило її здоровю. Від «Дітей капітана Гранта» не могла відірватись (морально здорова лєктура ліпша ніж усякі Доленгі Мостовичі47, чи навіть Vicki Baum48), сьогодні приніс «Мотрю» Лепкого49 в польському перекладі. Підчас прикрого конфлікту мав нагоду добре продумати всі плюси й мінуси свого подружжа і тепер рятую його всіма силами.

Дригинич має бутим співробітником Умеди – 150 зол. місячно, Микола Ковалевський також – 300 зол. До Тризуба Дригинич вислав оферту – 100 зол. за кореспондентуру та редагування «Трибуни Молодих».

13 жовтня.

Дубицький написав по-польському пропагандову брошуру про українську справу, що має бути видана в ріжних мовах. Вчора мені dały її останній розділ: «Sprawa ukraińska dzisiaj», він вийшов у Дубицького занадто короткий та скупий, я написав його наново.

З історії У.Н.Р. маю перебитих на машині 142 стор. – вступ, фрагмент розділу «Державні традиції України», фрагмент розділу «Союз Визволення України» та «Берестейський мир». Але, якби надрукувати цей матеріял без скорочень, то вийшло б 115 стор. «Бібліотеки Українського Державника». Маю ще перед собою море-океан праці, але приємно було б видати пару грубеньких томиків.

Перерва в писанні, підчас якої читав я всяку всячину, відбилася дуже добре на структурі та стилі дальших частин праці. Шкода, що так мало читаю. Коефіцієнт здібностей маю дуже великий, коефіцієнт праці над їх видосконаленням значно менший, а продуктивність усе буде множенням цих двох коефіцієнтів.

В інститутській читальні застав новий персонаж – інж. Архипенко50, колишній міністр У.Н.Р. Представився мені і привітався дуже сердечно, як з людиною, що «займається історичними справами». Почав говорити про свою “idée fixe” – регістрацію українських родів, відшукання гербів старих родів та створення геральдичних знаків для нової української еліти. Просив інформувати його, як то трапляться мені якісь матеріяли з цієї ділянки.

З лиця дуже подібний до свого брата-різьбаря51.

Політичний казан кипить, але до щоденника мого це кипіння не потрапляє. Бо, на жаль, не беру в ньому участи.

19 жовтня.

Дорогою до інституту зайшов до Зайцева. При всіх своїх хибах зворушує ця людина ентузіязмом, що його вкладає до своєї шевченкознавчої праці. Редагує тепер бібліографію видань творів Шевченка (В. Дорошенка52) і захопився думкою – дати соціольогічне освітлення статистики кількости видань та їх тиражів у ріжних періодах. Мріє здавна про історичний часопис (в роді «Нашого Минулого») і заражає мене своїм запалом.

Переглядав у Зайцева нову книжку «Мазепінці після Полтави»53, а в ній портрет Войнаровського54, зрепродукований з гравюри Мігури, що її відбиттяз старої реліті (?) я в свойому часі з таким запалом організував. Цікаво тільки – хто робив рисунок з гравюри – Холодний55, чи Іван Захарович56 постарався у Львові?

Ідучи до інституту, спитав мене Зайцев, що я, людина, мовляв, розумна, думаю про сучасну польську політику супроти українців?

Річ у тому, що цю політику, яка абсолютно перестала рахуватися з настроями українців і не боїться максимального роздратування українських мас, роздмухання їх ненависти до Польщі, вважає українську інтелігенцію дуже небезпечною, самогубною для Польщі. Що, мовляв, поляки собі думають? Чи цілком засліпли, не бачать власних інтересів? Чи лежить у їх інтересі мати міліони ворогів, цілі землі ворожі уздовж східного кордону в часі майбутньої війни? Що це – сліпа пристрасть, сліпа зарозумілість?

Я відповів: очевидно виходиться з засновку, що в сучасній війни з її технічними засобами настрої населення на теренах війни не грають ролі. Чи слушне це припущення – покаже майбутнє. Ми-українці дивимось на впихання наших селян руками КОП-у, поліції, адміністрації в обійми наших ворогів-большевиків з жахом і розпукою.

В інституті – Дригинич. Хоче мати від мене на завтра статтю про книжку Липи до «Трибуни Молодих». Дригинич за свою «Трибуну» – має замало кортящих співробітників. Ріпецький – Богдан Жарський57 відмовився. Формальна притока – не хоче співпрацювати з Которовичем – співробітником “Orкi na Ugorze”, якого Дригинич хоче втягнути до «Трибуни». А дійсна причина зрозуміла – не хоче собі робити труднощів на галицькому терені.

Іваницький виїхав до Мілянувки, працювати у Фещенка-Чопівського58, тому переписування на машині «Історії У.Н.Р.» припинилося. Студії над історією Союзу Визволення України відкрили переді мною цікаві перспективи.

Жінці болять очі – попсувала собі «диким» читанням, лежачи, при поганому освітленні. Прочитав їй у голос цілого «Мартина Ідена» Джека Лондона.

Український письменник Євген Маланюк
Український письменник
Євген Маланюк

Кілька днів тому їхав трамваєм разом з Маланюком. Маланюк, на диво, привітався дуже приязно, говорив на фільольогічні та літературні «невтральні» теми. «Добре було б заснувати Українську Академію Наук і пірнути в Українознавство десь на остро[ві] Ісландії» – казав. «Бо тут не можна, темпо не дозволяє». Приписав Мухінові великі заслуги в літературному поступі Закарпаття. («Мухін59 уміє творити літературне середовище») і скаржився, що Липа «сплощив тему», але – яку тему, я добре не розобрав.

21 жовтня.

Зрана був в інституті. Балакав з Архипенком – порадив йому поцікавиться для його справи («родові знаки») дорогичинськими пльомбами.

Довідався, що праці про родові знаки пише Ковжун60, а Архипенко йому помогає, збірає матеріяли. Подобається мені такий безкористовний ентузіязм.

Свіже число «Напередодні». Передовиця Богдана Кравціва61, в якій згадано, як про позитивну появу, і про «Вільний Нарід». В Вістніку така згадка про мене й про Липу була неможлива. Думаю, що я добре зробив, перекидаючи в передмові до «Донцовщини» мостик до «Голоса», протиставляючи його «Вістникові»62. А Андрій зле зробив, відштовхуючи більшість галицької молоді епітетом «гетта» та «жиденят цадика».

З інституту пішов до Андрія – хворий на грипу. Читав мені, свіжо написані фрагменти «Життя вагону». Характеристика Петербурга гарна, але постать Кірсанова абстрактна.

Говорили ще про Фройда63, якого Андрій саме читав. Фройд його обурив: нащо, мовляв, людині про такі речі довідуватись? Людина повинна бачити себе не такою, якою є, а якою хоче бути. А дещо й не переконливе. Фройд зводить ерос до фізіольогічних первнів – не зрозуміло тоді, чому так тяжко ерос годиться з замінами об’єктів. Якщо ціла річ у фізіольогії, чому тяжко замінити одну жінку іншою. Можна зводити вищі почування до нижчих: напр.: ми служимо український справі, бо з цього живемо, бо хочемо робити кар’єру. Але чому тоді – писати по-польському і для поляків нам нє важче, якщо не легше, ніж по-українському, грошеві висліди польська творчість давала б нам кращі, а чому тоді ерос не дозволить нам зробитися польськими письменниками. Сипав іскри думок.

У вечорі прийшов Дригинич: скаржиться на матеріяльні недомагання: Умеда поки що нічого не платить, тільки годує всяким паскудством, а «Тризуб» пропонує тільки 50 зол. місячно. Сидів чорний, гарячий, нервовий і експансивний, з древньою хетитською бородою – південна людина, смішив Марусю масними вічкми, захоплювався, що в нас так затишно і притульно. А на світі вже не так тихо: український політичний термометр піднісся на пару степенів, а вже як змінилися атмосфера: подернервовання велике. Що ж діялося б з нами тоді, якби вибухла велика світова пожежа!

27 жовтня, покинула мене жінка.

Питання, велике і сумнівне питання. Чи судилося мені відіграти якусь значну ролю в історії Україні (в глибині душі вірю, що така роля мені призначена). Ще повторюю, питання!

Але факт безперечний, що моя протягом 5-ті років дружина, кохана, дорога Марусечка з Бекманів Ольхівська (в майбутньому Пєтрашкова) відіграла в мойому житті велику позитивну ролю. Досі вона помогала мені, а далі [схоже капнули сльози на папір, і розпливлася кілька слів. – О. І.]. Господи, Боже. Це блюзнірство [ще кілька слів розпливлася. – О. І.]

Треба посувати наперед історію У.Н.Р. Це унезалежнить мене морально від Андрія, тепер він ослоняє мене перед гнівом Стоцького, ображеного недодержанням реченнів, і дасть взагалі ліпше самопочуття, без понижуючого почуття винуватости.

Голова моя, здається, добре працює під впливом сексуальної абстиненції. Хоча «буйства» в цій ділянці ніколи мені, здається, не шкодили. На останньому фільольогічному семінарі в інституті виступив я з дуже вдалим експромтом, а такі експромти є дуже залежні від стану нервової системи.

2 листопада.

Пишу статтю про книгу Зандерса. Опанував зміст його книжки так, що міг здати colloquium. Але «Тризуб» у цьому тижні не вийшов.

Український літературознавець Павло Зайцев
Український літературознавець
Павло Зайцев

Вчора був у Андрія – застав у нього Зайцева, Дригинича, Дубицького і вигнаного з Рівного д-ра Могильницького. Говорили (під газом, я обмежився одною чаркою) про високі матерії, стріляли (особливо Зайцев) синтезами й гіпотезами. Говорили про українські елєменти в українській музиці: Зайцев плястично змалював Сковороду64 з клярнетом і висловив припущення, що саме такі «вагабунди», як Сковорода, могли занести українські мелодії до Европи.

Могильницький доводив, що треба перекласти на чужі мови «Призначення України» Липи – більшість слухачів з цим не погоджувалася. Той самий Могильницький давно вже хотів перекладати на німецьку мову «Вільний нарід», а я з цим не погоджувався. Я вважаю, що книжки мають своїх «адресатів», що для чужинців треба писати спеціяльно. Пока писував я в свойому часі багато «спеціяльно» тільки, на жаль, до дуже неуважних адресатів. А «Призначення» і «Нарід» хай читають українці. В «Напередодні» Андрусяк65 лає Пєтлюру – дуже сумний факт.

Я ще досі не «спродуктивізувався» по життьовому свойму переломі, хоча на студіювання Зандерса зужив чимало енергії, зумів напружити увагу, Бог дасть, усе буде добре.

4 листопада 1938 р. Варшава, вул. Нарбутта, 48 пом. 15.

Робів коректу книжки Гловінського «Фінансове право У.С.С.Р.» Коректуцієї книжки робить – за спеціяльною умовою Андрій Крижанівський, але тепер у нього розпухла рука в суглобі, і я його виручаю. З афоризмів Андрія (сьогоднішня з ним розмова): «Всі люди – хижаки».

Найнебезпечніші хижаки це акули. Кидаються на все, особливо на блискучі предмети і торощать гострими зубами. Мають надзвичайні блискавкові рухи. З людей-акул рекрутуються гангстери, фінансові спекулянти-рвачі і політичні вожді.

Я – на думку Андрія – «хижак дуже небезпечний – лис» (?!).

Зайцев – дрібний хижак – тхір. Акула такому хижакові нічого не може зробити, бо він страшно смердить, коли його зачіпають.

Липа – крокодил. Спанцирений та ховзький. Нічим не зворушається і важко його схопити (притягти до співпраці?). Годується падлиною (?!)

Коментарів не додаю.

Зі Львова доходять тривожні чутки про спалення Центросоюзу, невпинні демонстрації, переповнені вязниці, арештування всієї редакції «Голосу» і т. і. Невідомо, чи ці чутки не перебільшені. Іваницький розмовляв сьогодні з Липою, а Липа вчора приїхав зі Львова, а про жодні страхіття не оповідає.

Іваницький каже: щось глибоко струснуло українськими сумліннями; понад розсвареними групами можна вже відчути кровну спільноту раси.

Недавно ночував у кошового К[орпорації] Запорожжа Богдана Кентржинського66. Його роздирають сумніви щодо уенерізму. Нащо, мовляв, запорожці, вирвані зпосеред маси української молоді, почувають себе «прокаженими». Йому приємніше було б працювати в рамах «6 мільйонів», а ні в рамах У.Н.Р.

Шукаю нового помешкання.

Ще з афоризмів Андрія.

Книжка Лотоцького «На ріках вавилонських», на талановиті, але дуже практичні поради батька дітям: як поступити, щоб не заразитися сифілісом. Такі поради ніколи, мовляв, не помогають.

А щодо клясифікації хижаків, то я думаю: ріжні роди хижости, це ріжні стилі боротьби, ріжні роди зброї. Розріжнення їх має свою вагу: в одних випадках краще пускати піхоту, в інших кінноту, літаки, чи гази. Але річ найважніша: об’єкт, проти кого і чого, в обороні кого і чого втивається зброї.

В душі маю великий спокій. Замість осуджувати жінку і думати, як радив Живульт67, «не про марну скирту соломи; що її не вдалося запалити Вашим великим вогнем, а про вартість того вогню, що палав в вашій душі», волію думати, що моє подружжа тому добре для мене скінчилося, що в ньому було багато доброго.

22 листопада.

Мешкаю у Саліковських – Opaсzеwska 54 – 8. Не маю окремої кімнати, займаю кут-нішу. Це має свої хиби, але зате легше переживаю перехід від родинного життя до самітности. В Глібі Саліковському маю справжнього молодшого брата, і до всієї родини, здається, добре допасуюся. Мушу рано приходити додому, не можу приймати гостей – за безпека перед спокусами «кавалєрського життя».

Вчора читав цілий день книжку A. Sandersа “Um die Gestaltung Europas”. Німецький Бончковський! Мішанина німецького Бончковського з Липою! Тепер треба написати статтю про цю книжку до «Трибуни Молодих».

«Трибуни» висланої на поч. листопада (з моєю статтею «Маневри Мас») досі не надруковано. Стоцький каже, що «Тризубові» забракло [o]пекунів.

Розійшовшись з жінкою, живу цілком аскетично, але, на диво, не дуже продуктивно. Давніше видавалося іноді, що розмови і пестощі з жінкою, повсякчасне думання про неї, і про матеріяльні справи займають багато часу і поглинають багато енергії, заважають студіювати і творити (простіше: читати і писати). А втім читалося і писалося багато. А тепер клопоти відпали, а разом з ними продуктивність. Думаю, що це явище тимчасове, а якщо ні, то доведеться зміняти інтелєктуалістичне життя на авантурницько-чинне.

Зробив би це вже тепер, якби не забовязання написать історію У.Н.Р. Треба додержати слова.

Почав читати сьогодня S.D.H.Col’a «Суттєвий сенс марксізму». Написано дуже інтелігентно.

М.М. Ковальський68 шаліє з приводу Гречулевіян. Шендрик – природньо – не квапиться їх повертати. Доведеться , мабуть, спокушати його ритом на міді портретом Богдана Хмельницького (Paulus Fürst excudit), що я придбав у «Лямусі Геральдичному», перебігши дорогу Стоцькому. Стоцький казився, коли я йому показав гарний мідерит. Він має значно гірші гравюри з портретам Хмельницького, з прикрими написами (“plebis” “rebellorum”), а мій портрет має напис дуже приємний…

Коментарі

  1. Гліб Саліковський – один із організаторів студентської корпорації «Запорожжа», один із редакторів газети «Запорожжа», друг Бориса Ольхівського.
  2. В’ячеслав Костянтинович Прокопович (1881-1942) – український політичний діяч, редактор газети «Тризуб» (1925-1939).
  3. В цій книзі, опублікованій 1920 року, Ганс Гінтер проповідував ідеї німецького націоналізму.
  4. Микола Іванович Шлемкович (1894-1966) – український філософ, публіцист, громадсько-політичний діяч.
  5. Мабуть, Ольгерд-Іполит Бочковський (1895-1939) – чесько-український соціолог, політолог і етнолог.
  6. Таємна поліція у Румунії.
  7. Український науковий інститут у Варшаві.
  8. Павло Миколайович Мілюков (1859-1943) – російський політичний і державний діяч, історик, лідер кадетів.
  9. Акакій Іванович Чхенкелі (1874-1959) – грузинський державний і політичний діяч, міністр закордонних справ Грузинської Демократичної Республіки.
  10. 1938 року А. Крижанівський під псевдонімом Святослав Доленга (передмова Б. Ольхівського) видав книгу«Донцовщина», скеровану проти Дмитра Донцова, що викликало гостру полеміку.
  11. Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895) – український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, засновник українського соціалізму.
  12. Український Центральний Комітет у Польщі – організація емігрантів з Наддніпрянщини, заснована 1921 р. у Варшаві. Крім культурно-освітньої діяльності, правної опіки і допомогової акції для своїх членів, У.Ц.К. був громадською базою Уряду Української Народної Республіки в Польщі, з яким тісно співпрацював.
  13. Геннадій Іванович Которович – український журналіст, варшавський кореспондент газети «Діло».
  14. Львівська ундівська газета.
  15. Всеволод Юхимович Змієнко (1886-1938) – генерал-хорунжий Армії УНР.
  16. Японське телеграфне агентство «Домей Цусін».
  17. ТАСС – Телеграфное агенство Советского Союза.
  18. Дем’ян Клекоцький – інженер, учасник економічного семінару в Українському науковому інституті, активний діяч українських організацій у Варшаві.
  19. Роман Степанович Смаль-Стоцький – учений секретар Українського наукового інституту.
  20. Hiatus – перекладається з латини, як ушелина. Б. Ольхівський виказував тоді думку, що тоді з’явилася ущелина, що дозволяє створити незалежну Українську державу.
  21. Ілля Косенко – адміністратор газети «Тризуб».
  22. Михайло Мілько – представник ОУН на Далекому Сході.
  23. Теодор Крьогер (1891-1958) – німецький письменник, автор книги “Brest-Litowsk. Beginn und Folgen des bolschewistischen Weltbetrugs” (Початок і наслідки большевицького світового обману), виданої у Берліні 1937 року.
  24. Умеда чи Омеда – японський дипломат у Варшаві.
  25. На друкарській машинці.
  26. Вільям Боултон (1869–?) – англійський дослідник мистецтва Стародавнього світу.
  27. Джованні Джентіле (1875-1944) – італійський філософ фашизму.
  28. Еміль Людвіг (1881-1949) – німецький письменний, відомий біограф.
  29. Олдос Хаксли (1894-1963) – англійський письменник і філософ.
  30. Фрітьоф Нансен (1861-1930) – норвезький полярний дослідник, гуманіст, лауреат Нобелівсьскої премії.
  31. Євген Харлампійович Чикаленко (1861-1929) – український громадський діяч, меценат, благодійник.
  32. Микола Іванович Міхновський (1873-1924) – український політичний і громадський діяч, публіцист, перший ідеолог українського націоналізму.
  33. Томаш Масарик (1850-1937) – чеський філософ, державний діяч, перший президент Чехословаччини.
  34. Євген-Юлій Пеленський (1908-1956) – український громадський діяч, бібліограф, літературознавець, видавець.
  35. Степан Йосипович Смаль-Стоцький (1859-1938) – український мовознавець, громадсько-політичний діяч Буковини.
  36. Іван Якович Франко (1856-1916) – великий український письменник, громадсько-політичний діяч.
  37. Волков Мартин (1892-1977) – протоієрей, депутат (посол) польського Сейму.
  38. Район Варшави на правому березі Вісли.
  39. Правильно, Wschód–Orient.
  40. Ян Гербурт (1524-1577) – польський історик, гуманіст, письменник, дипломат.
  41. Атанасій (в миру Олександр Крупецький, 1570-1652) – єпископ греко-католицької церкви.
  42. Франсуа Моріак (1885-1970) – французький письменник, лауреат Нобелівсьскої премії.
  43. Бертран Рассел (1872-1970) – англійський філософ і математик, лауреат Нобелівсьскої премії.
  44. Роман Могильницький (1902–?) – український політичний і громадський діяч, лікар, секретар Рівненської повітової організації УНДО, кореспондент газети «Діло», вчився разом з Андрієм Крижанівським у Познанському університеті.
  45. Микола Миколайович Ковалевський (1892-1957) – український державний і політичний діяч, публіцист, міністр УНР.
  46. Лідія Давидівна Крижанівська (1884–?) – мати Андрія Крижанівського.
  47. Тадеуш Доленга-Мостович (1898-1939) – польський письменник-белетрист.
  48. Вицки Баум (1888-1960) – австрійська письменниця.
  49. Богдан Сильвестрович Лепкий (1872-1941) – український письменник (автор повісті «Мотря» про гетьмана Івана Мазепу), історик літератури, керівник кафедри історії літератури Українського наукового інституту.
  50. Євген Порфирович Архипенко (1884-1959) – український політичний і державний діяч, міністр земельних справ.
  51. Олександр Порфирович Архипенко (1887-1964) – український і американський скульптор.
  52. Володимир Вікторович Дорошенко (1879-1963) – український літературознавець, бібліограф, громадсько-політичний діяч.
  53. Автор Микола Оверкович Битинський (1893-1972) – український геральдист, письменник. Книга вийшла 1938 року у Варшаві.
  54. Андрій Іванович Войнаровський (близько 1680-1740) – небіж і спадкоємець гетьмана Івана Мазепи.
  55. Художник Петро Петрович Холодний.
  56. Професор Шендрик.
  57. Нестор-Всеволод Ріпецький (псевд. Богдар Жарський, 1919-1974) – український письменник і журналіст.
  58. Іван Андріянович Фещенко-Чопівський (1884-1958) – український вчений-металург, громадський і політичний діяч.
  59. Михайло Миколайович Мухін (1894-1974) – український літературознавець, критик, публіцист.
  60. Павло Максимович Ковжун (1896-1939) – український графік, художник і мистецтвознавець.
  61. Богдан-Юрій Кравців (1904-1975) – український поет, перекладач, критик, редактор літературного журналу «Напередодні», перший крайовий провідник ОУН.
  62. Часопис «Вістник», який редагував Дмитро Донцов.
  63. Зигмунд Фрейд (1856-1939) – австрійський психолог і невролог, який вивчав людське несвідоме.
  64. Григорій Скоровода (1722-1794) – український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.
  65. Вірогідно, Микола Григорович Андрусяк (1902-1985) – український історик, літературний критик, публіцист.
  66. Богдан Адамович Кентржинський (1919-1969) – український політичний діяч, журналіст, публіцист, історик, дослідник історії України XVII-XVIII ст.
  67. Варшавський адвокат, українського походження.
  68. Микола Ковальський – голова У.Ц.К.