ПОЛІССЯ Й ВОЛИНЬ
Не дуже давно українська та німецька преса передавала вістку про злуку з Райхскомісаріятом Україною Берестейського [та] Пінського Полісся і про велику радість, з якою прийняло цей слушний та справедливий акт німецької влади місцеве українське населення.
Треба пригадати собі чимало цікавих фактів – від далекої давнини до найновіших часів, щоб зрозуміти якслід історичну вагу цієї події.
Від кінця ХІV століття Берестейське та Кобринське Полісся було відірване від Волині, до якої воно давніше належало. Було відірване від Галицько-Волинської держави та приєднане до Литви. Від того часу, більше як 500 літ, воно було зв’язане політично або адміністративно з великим масивом суміжних білоруських земель та відокремлене від суміжних українських земель – Холмщини та Волині.
Цей стан мало змінився навіть тоді, коли Литва незабаром поширила своє панування на Волинь та інші українські землі. Бо у висліді довгої боротьби між Литвою та Польщею, за спадщину по Галицько-Волинській державі, Холмщину загарбала Польща, а між Берестейщиною та Волинню, що належали до Литви клином врізалася польська державна територія. В цьому клині лежали волинсько-поліські городи Любовець (старовинна назва – Любомль), Ратно, села Повіття й Радостово. Купець, що їхав з Берестя на південь до Володимира Волинського, мусів два рази переїжджати державний та митний кордон.
Після Люблинського Сойму 1569 р. Волинь підійшла до польської корони, а Бересть, Кобринь та Пінськ залишилися під Литвою.
Після поділів Польщі, за російського панування, Бересть і Кобринь опинилися в межах Гродненської губернії, а Пінськ – Мінської. В цих губерніях білоруської людности було куди більше ніж української.
Після світової війни, під польським пануванням, ці землі, разом зі шматками білоруської етнічної території, білоруського Полісся належали до окремого Поліського воєвідства. Польська влада докладала всіх зусиль, щоб відрізати Полісся від національно-культурних та політичних контактів з Волинню та Галичиною. Нарешті у 1939 році большевицькі окупанти приєднали були українське Полісся до Білоруської Совєтської Республіки.
Отак склалася була історія цих земель – смуги української етнічної території, відірваної від рідного пня й на довше ніж півтисячі літ з’єднаної з неукраїнськими землями.
Історія зробила все, що могла, щоб відчужити ці землі від України. Ще й тепер у дописах про розбудову українського життя на цих землях раз-у-раз подивуємо нарікання на недостачу національно-свідомої інтелігенції. Де ж поділася та інтелігенція, що виходила з мас місцевої української людности? На жаль, місцеві обставини склалися так, що цій інтелігенції було дуже тяжко знайти добрий шлях. У великій частині вона йшла служити чужим богам та марнувалася без користи для місцевого народу.
Щоб зрозуміти цей факт, треба взяти на увагу, що за російських часів волиняк, який вчився, напр., на священика або на сільського вчителя, хоч і піддавався русифікаційним впливом школи, то все ж таки ніколи не відривався від українського довкілля. Чи в духовній семінарії, чи в якійсь «второкласній» школі залишався на українській землі і завжди був оточений хлопцями-українцями. Це сприяло збереженню «стихійного» українства, яке при першій же добрій нагоді, порівнюючи легко, оберталося в українство свідоме, як це гарно змалював у своїй волинській епопеї Улас Самчук.
Навпаки, поліський попович з-під Берестя або Кобриня вчився в «духовному училищі» в Жировичах, на білоруській Слонімщині, а дальшу духовну освіту одержував у Литовській духовній семинарії у Вильні. Пінський попович вчився у білоруському Мінську. Там більшість його шкільних товаришів походила з білоруських земель Єпархіяльна влада зовсім не дбала про те, щоб призначити до українських парафій священиків українського походження, а не білоруського. Зміняючи парафії, священик-українець переносився іноді по декілька разів з українських теренів до білоруських і навпаки.
Вислід безупинного контакту та перемішання українського елементу з білоруським був досить несподіваний – значно більші ніж на Волині успіхи русифікації. За польських часів, що прийшли після російських, родинною мовою православних священиків і народних вчителів місцевого походження на Волині була здебільшого мова українська, а на Поліссі майже завжди – московська. Міщани по містечках на сусідній волинській Ковельщині говорили по українському, на Наваградщини та Виленщині розмовляли двома [мовами], по-білоруському навіть ті міщани римо-католики, що вважали себе за поляків. А серед міщан берестейських та кобринських московська мова була у великій моді.
За польських часів Бересть з великою російською гімназією, в якій вчилося понад п’ятсот українських та білоруських дітей, був ледве чи не найзначнішим центром решток москвофільської гангрени на західно-українських землях.
Як важно було в цих умовинах здобувати національну свідомість, про це може багато розповісти кожний український інтелігент з Полісся. Напр. довголітній кольпортер «Голосу» у Варшаві – молодий технік Киприянчук, що походив з південної смуги Біловезької пущі, оповідав мені, як він, вступивши до технічної школи у Вильні, почав був ходити до білоруських організацій. Дивувався, що білоруська мова для нього – «білоруса» така чужа. Згодом він зустрівся з студентами-українцями, що студіювали у Вильні і тільки тоді зрозумів, хто він такий. І як же засоромили його селяни з його села, коли розповіли йому, що вони вже у 1917 році, бувши у «біженцях» в Росії, висилали делегатів до Києва з проханням приєднати їхню околицю до України.
Думаю, що вистане цих подробиць, щоб зрозуміти, які великі небезпеки сотні літ загрожували українському характерові Полісся. Не вважаючи на ці небезпеки, українська національна свідомість раз-у-раз спалахала на Поліссі ясним полум’ям.
На Люблинськоу соймі 1569 р., коли виявилося, що Полісся і Волинь мають належати до різних держав, то проти цього гостро запротестували і волинські, і поліські депутати. Волинські депутати, на чолі з суддєю Бокієм, прозваним за його історичну ерудицію «Хронікою», покликуючись на літописи, домагалися приєднання до Волині, відірваного від неї Берестя, а навіть та взагалі всіх земель по річки Нарову та Ясельду. «Брати підляшани» гаряче підтримували ці домагання «братів волинців».
Щодо Пінська, то волинські депутати помилялися, коли твердили, що він давніше належав до Волині. Бо у княжій добі Турівсько-пінська земля куди щільніше ніж Волинь була зв’язана з Києвом, а за часів Галицько-Волинської держави Пінщина все[ж] мала окремих князів, хоча й дуже залежних від галицько-волинських. Домагаючись приєднання Пінська до Волині, волинські депутати робили це мабуть просто тому, що відчували свою однокровність із тамошнім населенням. У могутніх та величніх формах виявив Пінськ своє українство у козацькій добі.
Від самих початків української козаччини Полісся приймало дуже жваву участь в його творенні. Це показує найстарший збережений козацький реєстр полку Оришевського з 1584 р. До цього реєстру вписано дуже багато козаків з Полісся: реєстр рябіє від таких прізвищ як «Пинчук», «Туровець», «Мозиряний». Козаків з Давидгородка було так багато, що козацький писар навіть не завжди зазначав при їхніх іменнях «з Городка Давидова», а часто просто називав їх «городчанами».
 Гетьман Богдан Хмельницький
У 1648 році українські козаки Богдана Хмельницького зайняли були все Полісся. Цікаво, що згадуючи про це, козацький хроніст Самовидець залічує Бересть до «городів на Волині». За зв’язки з козаками Хмельницького поляки замучили берестейського ігумена Афанасія Филиповича. Особливо сильне враження на сучасників зробило козацьке повстання у Пінську. Тогочасні джерела описують, який великий був Пінськ перед повстанням, які багаті були пінські міщани-купці. Ці міщани, за порадою та згодою своєї міської управи-бурмістрів, райців та цехмістрів впустили до Пінська українських козаків і присягли обороняти разом з ними Пінськ «до горла». Присяга була свято додержана. Коли польське військо підійшло під Пінськ, йому довелося битись навіть з жінками та дітьми, довелося здобувати поодинці кожну міщанську хату. З помсти поляки спалили тоді Пінськ, і він вже ніколи після цього не міг повернутись до давнішого розквіту.
20 червня 1657 р. представники шляхти Пінського повіту, на чолі з повітовим маршалком Єльським, приїхавши до Чигирина, склали гетьманові Богданові Хмельницькому присягу на вічну злуку Пінського повіту з Україною. Вони присягли, що «ніколи не будуть думати ані про зраду, ані про розірвання злуки з військом Запорізьким». «Зобов’язуємось – писали вони у присяжній грамоті – про всякі ворожі заходи проти війська Запорізького, які б нам на нашому пограниччі стали відомі, завчасу повідомляти і про все, що на шкоду Україні і всьому війську мало б готовитись, маємо перестерігати, ні в чому вірности союзницької не порушуючи».
Для виконання акту 20 червня 1657 р. Хмельницький вислав до Пінська значний козацький відділ на чолі з полковником Грушею. Груша прибув до Пінська, але вже 27 липня 1657 р. Хмельницький помер. Заворушення, що почалися з цього приводу в Українській Державі, змусили Грушу виїхати з Пінська. Але вже в грудні 1657 р. новий гетьман Іван Виговський вислав на Полісся свого рідного брата – Костянтина Виговського з титулом полковника пінського і турівського. З щасливо збереженого універсалу Костянтина Виговського з 13 червня 1658 р. довідуємось, що головним містом полку пінського й турівського війська Запорізького був Давидгородок.
Найбільше старих актів, що торкаються цією особи в історії Пінщини, збереглось у краківській бібліотеці князів Чорторийських. Там їх познаходив славний український історик Вячеслав Липинський і повною мірою використав для своєї історичної розвідки «Україна на переломі».
З Полісся вийшло багато видатних діячів Української козацької держави. Вистане згадати Івана Бруяку, що був у 1649 р. полковником овруцьким, а походив з Пінського повіту. З Берестейського повіту один з найбільших лицарів доби Хмельницького, полковник Київський Кричевський. Навіть поляки-вороги подивляли його вояцьку хоробрість, і, вбивши його у бою, змалювали з нього портрет, який потім довго прикрашав палати князів Радивилів.
 Митрополит Київський Йосиф Нелюбович-Тукальський
В історії козацької України почесне місце займає великий патріот, хоч і не козак, а чернець – Йосиф Нелюбович-Тукальський, родом з Пінського повіту, спершу архимандрит Ліщинського манастиря у Пінську, а згодом митрополит Київський. Він був головним політичним дорадником гетьмана Петра Дорошенка і ввесь час допомагав йому визволяти Україну і від Польщі, і від Московщини. Козаки мали його за святого і, відступаючи з палаючого Чигирина, винесли його мощі як найбільший скарб. Взагалі ж у свойому церковно-культурному житті Полісся було тісно зв’язане з українськими землями. Після того, як Литва відірвала Берестейщину від Волині, не перестала існувати суцільна Володимирсько-берестейська єпархія. Її межі сотні літ нагадували, що Володимир Волинський та Бересть належали колись до однієї держави, до однієї землі. Цю єпархію поділено вже за російських часів. Турів і Пінськ мали одну з найстарших, в Україні, єпархій (св. Кирило з Турова – видатний український письменник ХІІ ст.). Коли на початку ХІV ст. галицько-волинський король Юрій І утворив Галицьку митрополію, Турівська єпархія увійшла в її склад разом з Володимирсько-берестейською.
Велике братство, що повстало вкінці ХVІ ст. у Бересті, не тільки прийнято статут Львіського братства, але й виписувало зі Львова «даскалів» – учителів для братської школи. Коли ж Володимирсько-берестейська та Турівська єпархії перейшли на унію, центрами православія залишилися на Поліссі монастирі, які безпосередньо залежали від Києва, а іноді навіть просто вважалися «приписними» до Печерської Лаври.
Ніякі політичні кордони не могли відірвати душі Полісся від Києва. За литовських часів удільні князі кобринські обдаровували Печерську Лавру, а князі пінські заповідали ховати себе в Лаврі. Їхні могили у Київській лаврській церкві нагадували, куди летіли думки та мрії Полісся, де була його Святая Святих, місто його ідеалів.
Як шанували Київ поліські народні маси показує колядка, надрукована у збірці пісень з Пінського повіту Булгакова1 [Булгаківського]. У цій колядці співається, як у Києві, а не в Єрусалимі, Діва Марія породила сина, і «попи, владики та архимандрити» радилися, яке наректи йому ім’я. Це показує, що в народній свідомости поліщуків Київ злився був з Єрусалимом, і що ця свідомість не могла, не хотіла прийняти міста, святішого над Київ.
Так було в давнину. Завжди, коли український народ спромагався на історичний динамізм, на розмах та розквіт, відокремлене від України Полісся приймало участь у подіях загально-українського життя. Погані наслідки відокремлення найвиразніше зарисовувалися у періодах занепаду та змертвіння українського народу.
Таким періодом була на Поліссі доба полонізації, що не припинилася після приєднання Полісся до Росії, і скінчилася тільки після польського повстання 1863 р. а пізніше доба змосковщення.
 Український письменник Олекса Стороженко
Український національний рух ХІХ і початок ХХ століть довго не доходив до Берестейського та Пінського Полісся. Деякий вплив на місцевих людей мав один з класиків української літератури – Олекса Стороженко, що закінчив своє життя у Бересті. Вже за польських часів у Берестейській «Просвіті» старий селянин з-під Берестя деклямував з пам’яти твори Стороженка, яких навчився в дитинстві від самого автора. За декілька літ до світової війни просякла була на Полісся пропаганда українських революційних партій – її провадили поповичі2 з села Остромечова, Берестейського повіту.
Це були ще дуже слабі зародки повороту Полісся до участи в українському житті. Куди більшу вагу мала світова війна. При евакуації 1915 р. російська влада виселила більшу частину поліської людности «вглиб Росії», щоб старомосковським звичаєм залишити німцям «голу землю». Це була т. зв. «біженства». Більшість біженців вивезено на Московщину – до самої Москви, до Калузької губ., навіть на Сибір. Там вони мали нагоду перевірити, чи справді вони звичайні собі – «русскіє», чи справді вони говорять «простою», «мужицькою» мовою. Там вони вперше побачили селян, що говорили проте московською мовою – це було справжнє відкриття. Повернувшись з «біженства» поліщук багато оповідав про «Рассєю», але вже не називав «Рассєю» свого рідного краю. А дехто з «біженців» потрапив таки в Україну, і, вертаючись до дому десь у 1918-19 р.р., привіз українську брошуру, жменьку споминів про українське відродження.
Були це й інші, найвпертіші. Ніякі накази російських «урядників» та «приставів» не могли їх змусити виїжджати в світ за очі. У Богом і людьми забутих нетрях, у великих глушах пересиділи вони час боїв, той час, коли донці без жалю палили їхні оселі. Потім повилазили із своїх схованок, повикопували з землі скрині і почали жити під «німцями». Переконалися, що німець і не думає виколювати їх очі або відрізувати жінкам груди, як лякали їх росіяни.
Під той час поширив на Полісся свою діяльність Союз Визволення України. Переглядаючи зшитки «Вісника Союза Визволення України» з тих часів, знаходимо в ньому дописи саме з північних окраїн українських земель. Річ у тому, що «Союз Визволення України» міг вільно працювати тільки на тих землях, що були під німецькою окупацією, а не австрійською. Тому Союз не міг працювати напр. у Холмі, а центр своєї культурної роботи заснував у Білій Підляській, недалеко від Берестя. Там виходила українська газета, вийшов добрий календар, в якому пояснювалося просто й зрозуміло «хто ми, що ми і чого нам треба».
 Український державний діяч Олександр Скоропис-Йолтуховський
Підписуючи з Україною Берестейський мир, Німеччина потвердила, що Полісся має належати до України. На вчительських курсах у Бересті енергійний Карпо Дмитрюк3 готував кадри апостолів українства на поліському селі. Одна за одною повставали українські школи, починалася розбудова на Поліссі українського адміністративного апарату. Перемога Антанти над Німеччиною понівечила всі ці добрі початки. Поляки інтернували українських урядовців на чолі з губерніяльним старостою Скорописом-Йолтуховським, знищили українські школи.
Довгий час на все Полісся, на майже міліон українського населення, існувала тільки одна приватна нижча українська школа ім. Олекси Стороженка у Бересті.
Ворог лютував, а засіяне у поліський грунт добре насіння сходило… Полісся покрилося сіткою читалень «Просвіти» та українських кооператив. Полісся масово виписувало з Холма тамошню українську газету «Наше Життя». Полісся вперто вибирало до польського сойму українських послів.
Щоб затоптати ці молоді сходи, полякам довелося прислати до Берестя воєводу Костека Бєрнацького, про якого самі поляки говорили з жахом, як про півбожевільного садиста та «сатаніста». Цей самодержавний володар українського Полісся був автором книжки «Диявол-переможець», в якій доводив, що люди повинні допомагати Сатані в його боротьбі з Господом Богом.
Костек Бєрнацький міг на Поліссі вільно прикладати до життя свої сатаністичні теорії. «Просвіти», Український Банк у Бересті – з відділами у Кобрині та Кам’янці, кооперативи, школу – все покасовано, понищено. Неможна було виписати ні української книжки, ні часопису, бо польська пошта тісно співпрацювала з озвірілою поліцією. А одночасно польські вчені, письменники, журналісти на всі лади скавуліли, що на Поліссі «нема україньцуф», що там живуть «тутейші», «мєйсцові», живуть безбатченки, які не мають нічого свого, рідного, не мають іншого виходу, як тільки злитись із «мацєжом».
 Князь Володимир Василькович Волинський
Знищивши на Поліссі всі українські установи, розігнавши українську інтелігенцію, поляки вірили, що вони зробили велику справу.
Але вже восени 1939 р. польські втікачі, що побували на Поліссі, з жахом розповідали про свої переживання «на Українє коло Бжесьця». Тоді згадали вони слово «Україна», слово, що раніше в’язло в них у горлі, коли говорилося про Полісся.
Полісся вертається до України ограбоване та окрадене більше як півтисячі років примусової розлуки, повертається, нічого не втративши із свого предковічного українського характеру. Український народ на Поліссі говорить архаїчною (старовинною) північно-українською говіркою, вживаючи багатьох форм і слів, відомих з літописів та старих документів, а в живій мові інших українських земель вже завмерлих.
На початку ХІХ ст. білоруський етнограф Євдоким Романов видав «Матеріяли по етнографії Гродненської губернії». Там уміщено пісні і з українських, і з білоруських повітів. Вистане переглянути ці два томики, щоб збутись фальшивого погляду, нібито українці та білорусини так перемішалися на своїх етнічних узміжжях, що їх важко відрізнити.
Вистане познайомитись із змістом українських пісень, записаних на Поліссі, щоб переконатися, що українські народні маси на найдальших північних окраїнах жили спільним духовим життям з усім українським народом. На північ від Берестя, в околицях Більська Підляського, записано (і надруковано у збірці Романова) пісню про бондарівну, величню українську баладу про вартість жіночої чести. Там же записано пісню про те, як запоріжці вбили національного зрадника Саву Чалого (цю пісню записано, доречі, і на Закарпатті). У селі Пісках, в одній з двох українських волостей (Здитово та Піски), що входили до білоруського Слонімського повіту, записано великодню віршу, про яку відомо, що вона колись була говорена перед кошовим Запорізької Січі.
У Столинському повіті – у Висоцьку стара жінка співала мені про те, як за Морозенком уся Україна плаче. У Теребежові Столинського повіту, старші селяни вміли співати про полковника Нечая та його смерть у бою з поляками. Змосковщеній, здегенерованій4 польській інтелігенції навіть не снилося, що «темний» поліщук у постолах зберігає, глибоко на дні душі, ідеали та історичні традиції, спільні з усім українським народом.
 Український поет Дмитро Фальківський
На північ від Берестя, у місті Кам’янці Литовському гордовито підноситься мурована вежа. Змурував її у ХІІІ столітті побожний волинський князь Володимир Василькович, прозваний за своє книголюбство філософом, будівничий багатьох городів і Божих церков, засновник міста Кам’янця і відновитель Берестейської фортеці. Давно це було – Бересть, Кобринь, Кам’янець були ще тоді волинськими містами, ніхто ще не називав їх «литовськими».
Про ті часи, коли Полісся жило спільним життям з Волинню та Галичиною, можна було б написати цілу книжку. Про славні подвиги великих галицько-волинських володарів – Романа Самодержця, короля Данила Галицько-Холмського, князя Василька Волинського, Володимира Васильковича, Льва, що від нього Львів має свою назву, короля Юрія…
Коли читаєш ці літописи, коли читаєш про радість велику у Галичі-городі з приводу якоїсь перемоги волинської дружини на Поліссі, починає здаватись, що ці землі лежали тоді близенько побіч себе, а опісля лягли між ними якісь безкраї простори. Бо за часів мого дитинства з Берестя й Кобриня їздилося раз-у-раз до Гродна, до Білостока, до Вільна. Це було «близько», а з сусідного Волинню не було ніякого контакту, неначе б це була якась далека «заграниця».
Треба було взяти на плечі мандрівницьку торбу, йти пішки з Берестя через Малориту на Любомщину та Ковельщину, щоб пересвідчитись, що там такий самий народ, щоб знайти у мандрах по Волині рідну й близьку другу Батьківщину.
Полісся, земле батьків і дитячих спогадів!
Земля, що зродила в околицях Дорогичина українського поета Фальківського5, який встиг оспівати Твою, Полісся, красу, перше ніж поляг під кулями чекістів. Віриться міцно, Земле Рідна, що вже ніяка сила Тебе від Матери України, від рідних братів волинських ніколи не відірве…
Коментарі
- Дмитро Булгаківський (1843 – після 1918) – російський письменник і публіцист, збирач фольклору на Пінщині.
- Брати Микола і Сергій Романські поставили в рідному селі на українській мові знамениту п'єсу "Наталка-Полтавка", але незабаром стали діячами білоруського руху.
- Карпо Дмитріюк (1885-1921) – комісар народної освіти Холмського губерніального староства, брат Василя Дмитріюка.
- У тому ж Теребежові одна місцева «дама» спиталася в мене дослівно: «Чому українці не люблять нас, бивших рускіх людей?». (Коментар Б. Ольхівського).
- Відомий український поет Дмитро Фальківський (справж. Левчук, 1898-1934) народився в околицях Кобрина. Він – автор вірша «Очерет мені був за колиску…», який став гімном Полісся.
|