БОЄЦЬ ІДЕОЛОГІЧНОГО ФРОНТУ
 Митрополит Андрей Шептицький
Висунемо гіпотезу, що журнал "Ми" і видавництво "Варяг" фінансував знаменитий митрополит Андрей Шептицький, а Борис Ольхівський і Андрій Крижанівський були його вірними бійцями його ідеологічного фронту.
Спочатку зазначимо, що митрополит Андрей був противником радикального націоналізму, заперечував терористичні методи боротьби, однак не заперечував самої потреби змагання за незалежну Україну. Ідеологом радикального українського націоналізму був видатний інтелектуал Дмитро Донцов (1883-1973). Митрополиту Андрею Шептицькому важко було погодитися з такою ідеєю Дмитра Донцова, що головними вимогами інтегрального націоналізму є фанатизм і аморальність.
Донцов був редактором часопису «Літературно-Науковий Вістник» (пізніше журнал називався «Вістник»), навколо якого об'єднав кращі молоді інтелектуальні патріотичні сили: Є. Маланюк, О. Теліга, Б.-І. Антонич, Ю. Липа, Б. Кравців, Н. Лівицька-Холодна, А. Крижанівський, О. Стефанович, Ю. Косач, О. Ольжич та ін.
Документальний портретний ескіз Олега Ольжича
Український Вільний Університет у Празі
Родословня
Факультет |
Філософський |
Котрий піврік |
Зимовий піврік 1930/31 |
Імя і назвиско |
Олег Кандиба |
Місце, край і рік народження |
Житомир, 1907 |
Рідна мова |
Українська |
Віросповідання |
без віри. |
Помешкання (кожну зміну
треба протягом трох днів
сповісти) |
Řevnice č. 229 |
Імя, стан і місце
замешкання батька |
Oleksander, Řevnice. 229 |
Школа, в якій був слухач
в посліднім півроці |
Укр. Унів. в Празі |
Документи, якими показується
слухач, щоби був іматрикульований
або записаний |
Індекс |
Документи, на які проживає
в Ч.С.Р. |
Prǔkaz M.Z.V. č. 14411a з дня 29 квітня 1925 р.179 |
Виказ викладів, яких студент має намір слухати
Тема викладу
| Кількість годин тижньово
| Імя професора (доцента)
|
Козацькі літописи |
2 |
Д. Дорошенко |
Вправи з історії слов. філософії |
2 |
І. Мірчук |
Залізна доба на Україні |
3 |
В. Щербаківський |
Семінар з археольогії |
2 |
В. Щербаківський |
Історії укр. мистецтва |
2 |
Д. Антонович |
Німецький примітив |
1 |
Д. Антонович |
Історія укр. філософії |
2 |
Д. Чижевський |
Судовництво України |
2 |
А. Яковлів |
Курс англійської мови |
4 |
М. Славинська |
В 12-тому півроку Олег Ольжич вивчав вже такі навчальні дисципліни180
Тема викладу
| Кількість годин тижньово
| Імя професора (доцента)
|
Психології |
3 |
І. Мірчук |
Сарматська доба |
3 |
В. Щербаківський |
Археольогічний семінар |
2 |
В. Щербаківський |
Історії укр. мистецтва |
2 |
Д. Антонович |
Малярство флорентійського треченто XV–XVI вв. |
1 |
Д. Антонович |
Проблеми розвитку модерної нації |
2 |
О. Шульгин |
Римські старовинності |
1 |
К. Лоський |
Курс англійської мови |
4 |
М. Славинська |
Курс французької мови |
4 |
О. К.-Шимановська |
|
 Український поет і археолог Олег Ольжич
Отже, створення літературного об’єднання «Танк» і журналу «Ми» були спробами створення модернового, більш інтелектуального і морального націоналізму. На чолі цього руху нібито стояв богемний Андрій Крижанівський, але насправді, на наш погляд, головним ідеологом був Борис Ольхівський, який своїм гострим аналітичним розумом і енциклопедичними знаннями на голову був вищий свого друга.
 Український філософ і публіцист Дмитро Донцов
Львівський історик Олександр Зайцев181 так описує тодішню боротьбу часописів «Ми» і «Вістника»: «Полеміка між різними версіями націоналізму охопила й літературні журнали. Невдовзі після початку видання «Вістника» в нього з’явився серйозний конкурент – квартальник «Ми», що виходив у Варшаві. У ньому вміщували свої твори й деякі автори, які співпрацювали з «ЛНВ» і «Вістником» – Юрій Липа, Наталя Лівицька-Холодна, Євген Маланюк, Леонід Мосендз і Олена Теліга (троє останніх згодом відійшли від журналу, солідаризуючись із «Вістником»). Спочатку редакція розглядала квартальник як альтернативний літературний форум і не була ворожою до «Вістника», однак ситуація змінилися, коли на початку 1934 року головний редактор журналу «Ми» став завзятим опонент Донцова Андрій Крижанівський. Він опублікував критичну рецензію на «Вістник», в якій твердив, що в цьому журналі немає доброї літератури й публіцистики, а статті Донцова – це здебільшого «суто персональні, інтимні розрахунки автора з своїми політичними чи особистими ворогами», яке свідчить про старече згасання колись оригінального таланту».
На початку у них був певний успіх: варшав’яни, як уже зазначалося, залучили для співпраці Є. Маланюка, Ю. Липу, Н. Лівицьку-Холодну, О. Телігу, Л. Мосендза та ін. Олександр Зайцев182 пише: «Арешти активу ОУН у Галичині в 1934 році і засудження терористичних методів підпілля з боку митрополита Андрея та легальних українських партій справді похитнули позиції прихильників Донцова серед націоналістичної молоді, але ненадовго». Проте амбітність, самозакоханість і недолугість Андрія Крижанівського призвела до того, що більшість "вістниківців" відійшло від співпраці з журналом "Ми".
Новий етап в цій запеклій боротьбі почався 1938 року, коли у Варшаві вийшла книга «Донцовщина», автор який сховався під псевдонімом «Святослав Доленга». Прийнято вважати, що Святослав Доленга – це Андрій Крижанівський. Впевнені, що ця книга спільна праця Андрія Крижанівського і Бориса Ольхівського, який написав в ній не лише передмову. Журналіст Геннадій Которович вважав, що молоді націоналісти стоять за цією книгою:
Молоді націоналісти – проти Донцова
Великим відгуком відбився по цілій Варшаві широко коментований виступ ред. журналу «Ми», п. Андрія Крижанівського, що на відкритих зборах Корпорації «Запорожжа» відчитав 22 ц. м. частину нової книжки (появиться незабаром друком), яка в цілості присвячена гострій полемічній боротьбі з Донцовим і формулює, місцями майже сензаційно, становище молодо-націоналістів (група «Ми», д-р Ю. Липа і молоді публіцисти з «Трибуни Молодих» у «Тризубі») у цій справі. Прелєгент окреслив групу Донцова, як своєрідне гетто, піддаючи дуже гострій, місцями влучно аргументований, критиці методи боротьби «вістниківців» з усіма українськими націоналістами, що «осмілюються думати інакше, як рабін – Донцов». Сензаційні міркування викликала м. і. безпощадна дискредитації особи генерала Тетюнника. У загальному акція молодо-націоналістів заповітається сензаційно.
КТВ183
|
Відомий український громадський і політичний діяч, письменник Осип Назарук (1883-1940) написав статтю184 на цю тему:
ДОНЦОВЩИНА
Про дивні герці на Диких Полях українських слів кілька.185
На книгарськім ринку появилася новина: книжка виразно звернена проти Дмитра Донцова.
Та поява цікава з отсих причин:
1) Що се наддніпрянська книжка.
2) Що написав її ученик Донцова.
3) Що він виступає проти Донцова надзвичайно остро.
4) Що при тім не випирається і по сей день ідей Донцова, але навпаки «в чамбул» їх акцептує і підпирає.
5) Що автор се виїмково здібний публіцист.
Хіба досить причин, щоб зацікавитися сею появою. А для нас Галичан є ще дві особливші причини, задля яких можна і треба їм поручити докладне перечитання і передумання сеї праці молодого Наддніпрянця. Перша причина се те, що не з галицького молодшого покоління, яке масово затроїв Донцов, появився перший яркий протест проти того спекулянта, позера і комедіянта на великій закрівавленій сцені нашої батьківщини, – а появився такий протест з кругів молодшого покоління наддніпрянської еміграції, якого під оглядом чисельним в порівнянні з масою галицької молоді є під сю пору в Польщі приблизно тільки, що кіт наплакав. А другу причину того, чому Галичани особливо уважно повинні передумати сю книжку, наведемо аж при кінці: бо лучше булоб, якби читачі самі її додумалися, тоді вона глибше вбється їм у тямку як овоч їх власних пошукувань думками.
І.
На якихже основах спирається протест і дуже остре обвинувачення Донцова, коли автор згаданої книжки дальше похваляє його ідеї? З богатьох його закидів виловимо тільки деякі.
1) Автор нападає передовсім на методу полєміки Донцова і пише про неї так:
«щоб лекше побороти противника – противника не поборюється, а створюється нового противника, який має стількиж рис своїх, як і чужих. І такого противника кладеться вже на плечі. Легко і без жадного зусилля». (Ст.[орінка] 9).
Себто, інакше кажучи, закидає свому учителеві – скажім делікатно – непристойність, якої в полєміці не уживає ніякий шануючий себе діяч ні письменник. Ніде правди діти, закид цілком слушний. Ствердження такого закиду як правдивого в кождій виробленій суспільности замикає доступ до поважних органів преси і дискваліфікує чоловіка на дуже довгий час або й на ціле життя. Та ми суспільність невироблена, без систематичної критики, без вихованих на те органів душевної контролі, отже на такім дикім полі можна гуляти безкарно і ще до того мати претенсії на «провідника молоді». Висше згаданий закид звертає автор в першій мірі на адресу іншого наддніпрянського письменника Е.М. [Євген Маланюк], але додає, що він ту методу цілковито переняв від свого учителя – рабі Донцова.
2) Здається, що й другий закид звернений безпосередно на одну адресу, а посередно на другу. Другий закид звучить так:
«І все це разом з підозрілою «ерудицією», запозиченою із російської енцикльопедії «Брокгауза і Ефрона» разом з типово-маланюківськими «вченими» словами – демагнетизація, наркотизування, металізація, компенсація, субстрат, і т. д. – разом з цитатами із Ібсена, з покликами на Ляйбніца і Сореля (див. відповідні гасла в енцикльопедії тогож Брокгауза і Ефрона) з латинськими сентенціями такого типу як «dues ex machina», з Кулішем, Шевченком і Хвильовим і … навіть Башкірцевою, що з легкої руки рабіна (Донцова) стала аж надто популярна в гетті. Словом, висловлюючись стилем самого маестра, «omnia mea mecum porto». (Ст. 9, 10).
І знов нікуди правди діти: закид правдивий у відношенні до Донцова. Сей закид з підозрілою «ерудицією» підношено вже нераз186.
3) Далі Доленга закидає Донцову його боротьбу з всеукраїнством і наводить такі слова Донцова:
«Боротьба з всеукраїнством являється для нас конечною. Нашою ціллю є внести роздор в рідну хату, врізатися в дружній всеукраїнський концерт із своїм власним пролєтарським барабаном»187. (Ст. 27).
Се закид тяжкий не так своїм змістом (бо Донцов має російське виховання), як тим, що Донцов, ставши пропагатором українського націоналізму, ніколи і ніде не признався, що робив зле, виступаючи проти розвитку української стихії. Цю маску непомильности, в якій весь час ходить Донцов, Доленга підчеркує кількакратно при ріжних нагодах.
4) Дальше Доленга закидає Донцову, що Донцов накликував українську молодь:
«викорінити цілком релігійність мас і релігію», повставати проти «христіянської етики», бо, мовляв, христіянська етика є тільки «каганцем, який утримує народні маси в їх скотськім істнуванні і помагає їм, не ремствуючи, в покорі носити свої кайдани», бо, мовляв, «скрізь, де підносилися руки для насильства і мордів ближніх, разом підносилася рука в сутанні, або ці морди благословити»188 (Ст. 31).
Отсеї ідеольогії Донцов не покинув ніколи. Він поновив її в своїй книжці про «Націоналізм», в якій Спасителеві виразно закидає руїнництво. Цікаво, що такі твори Донцова по сей день реклямують ріжні українські видавництва, які властиво не мають на ціли боротьби з Церквою і які в значній мірі держаться підтримкою духовенства. А ще цікавіще те, що Доленга наводить закид про руйнування релігійности як очевидний закид і мимо того пише на ст. 76 своєї книжки, що не виступає проти ідей, які кольпортує Донцов… Ось правдивій танець Мамаїв на Дикім Полі Україні!.. Відки він крутиться і що має значити?
5) По висше наведенім сильнім закиді наведєний у книжці «Донцовщина», ще такий закид, який мусить бути в очах Доленги ще сильніший від попередного. Він звучить:
Підчас Великої Війни йому одному (Донцову) вільно було боротися з єдиною самостійницькою організацією українською – Союзом Визволення України – бути на безпосередніх послугах певних німецьких політичних кол. В інтересах цих кол йому вільно було інформувати шведську пресу (а через неї й російську), що неначеб-то «нема ні одної серіозної української організації, якаб домагалася самостійности і що Україна почуватиме себе щасливою, якщо до Австрії приріжа війна більший чи менший кусок України».189 (Ст. 32).
І знов два дива перед нами. Перше диво те, що Донцов, ставши батьком крайного націоналізму, ніде і ніколи не написав, що робив зле, коли будучи німецьким агентом («на безпосередних послугах»!) виговорював аж такі річи за змагання рідного народу та організацій його!190 А друге диво те, що серед українських націоналістів ніхто не вважав досі вказаним прилюдно запитати свого учителя, з яких причин він аж так обезцінював та паплюжив українські визвольні змагання перед чужими і чому ніколи прилюдно не сказав, що се було зле.
Во істину так не робить не лише справжній провідник, але навіть звичайний рядовий діяч. Людям вільно помилятися. Діячі і провідники се також люди, отже і їм вільно робити навіть найтяжчі помилки. Але хто поважно дивиться на свою ролю публичного діяча, той почувається до обовязку прилюдно признатися до зла, яке робив справі спільноти, що до неї належить. Без того неможливе життя, неможлива позитивна діяльність справжнього публичного діяча.
Донцов ніколи не признається до зла, яке заподіяв у публичнім житті… а його критик Доленга мимо того пише: «Не виступаємо проти ідей, які Донцов кольпортує на нашому грунті…».
Ось подвійне диво! Та се ще далеко не все!...
|
Цікаве питання – за чиї гроші вийшла книга "Донцовщина"? Оскільки тоді у Андрія Крижанівського були проблеми з алкоголем і боргами, а Бориса Ольхівського мучило безгрошів'я, що стало причиною його розлучення з жінкою.
Борис Ольхівський, вже не ховаючись, також гостро атакував Донцова. У передмові до книги «Донцовщина» представив «Донцова як індивідуаліста і декадента, який не має нічого спільного зі справжнім націоналізмом. (…) Звертаючись до Донцова, Ольхівський писав: «(…) Ви мертвою своєю душею людини мертвої епохи не можете зрозуміти засадничої речі – понадіндивідуального існування великих понадлюдських речей. Для Вас нація не жива істота з тілом і душею, істота, що живе століття, а актуальна арена для мистецької гри трагічних масок (масок, але не облич!)»191»192.
 Гетьман Павло Скоропадський
Як всі петлюрівці, Борис Ольхівський і Андрій Крижанівський ненавиділи гетьмана Павла Скоропадського, вплив якого серед української еміграції тоді збільшився. Тому вони написали антигетьманську книгу-памфлет "Скоропадщина», яка вийшла 1934 року. У газеті «Діло» (1934, 9 грудня) читаємо: «Ревеляційна книжка про Павла Скоропадського. Кілька днів тому вийшла з друку у Варшаві, накладом п. Модеста Куницького, надзвичайно цікава книжка під назвою «Скоропадщина». Книжка досить об’ємиста, має 174 стор., і в цілості присвячена особі Павла Скоропадського, особам його найближчих співробітників та державних діячів періоду гетьманату, характеристиці тодішніх відносин і діяльности Скоропадського на еміграції. Вартість книжки у тому, що вся вона побудована на цитатах з ріжних споминів і творів російських чільних діячів, здебільша близьких особистих знайомих чи навіть приятелів Павла Скоропадського, та на підставі оголошених даних і таких поважних виданнях, як «Іл. Історія України» Д. Дорошенка, «Історія Української Революції» Христюка, у «Ради» з 1919 року і т. п. Тому, що майже весь матеріял, оголошений у тій книжці, широкому українському загалові в Галичині зовсім невідомий, ця книжка для галичан, баламучених всякою несовісною пропагандою, просто ревеляційна, бо промовляє фактами, яких ніхто не в силі опрокинути. Хиба книжки, що автор підписався псевдонімом: Святослав Доленга. Очевидно, що до тієї книжки ще вернемося тим більше, що вона напевне викличе великий шум і на довго стане першорядною книжкою ба навіть політичною «сенсацією»».
Очевидно, що цю книгу написав справжній ерудований історик. Навряд її міг написати гламурний Андрій Крижанівський. На наш погляд, книгу написав одноосібно сам Борис Ольхівський або за допомогою свого друга Андрія.
«Тим часом у Варшаві 1934 р. вийшла книга Бориса Ольхівського «Московська масонерія й дорадники греко-католицької гієрархії», у додатках до якої опубліковано документи стосовно публічної дискусії в справі належності П. Скоропадського до московської масонської ложі. Б. Ольхівський доводить, що переворот 1918 р., який поставив П. Скоропадського на чолі Української Держави, був «інспірований московською масонерією та переведений за її гроші, і, що П. Скоропадський зрікся суверенности України та проголосив федерацію з Московщиною, як слухняне знаряддя масонської орґанізації». Подана у додатку до книги стаття Миколи Кочубея (учасника «Українського союзу хліборобів-державників») «В справі приналежности П. Скоропадського до масонської льожі» була опублікована у другому томі «Збірника Хліборобської України» (1933). Тут М. Кочубей також наголосив, що ще з 1918 р. існували твердження про належність П. Скоропадського до ложі «Нарцис», філії «Grand Orient». За дорученням В. Липинського М. Кочубей перевірив ці твердження в антимасонській організації в Парижі й одержав підтвердження, що Скоропадський перебуває в ложі. А 1928 р. група масонів з ложі звернулася до Скоропадського з вимогою повернути видані йому 1918 р. 100.000 карбованців по курсу 50 нім. феників [пфенінгів] за карбованець. Сам П. Скоропадський наполягав на твердженні: «в льожі бував, але ритуалу не приймав», а масонів вважав просто «корисними йому людьми»»193.
Схоже, що цю антимасонську книгу Борис Ольхівський написав на замовлення греко-католицької церкви. Насамкінець зазначимо, що питання авторства вищерозглянутих книжок вимагає подальших глибоких досліджень.
|