З ПОДОРОЖНИХ СПОГАДІВ

Мої колишні детальні подорожні «звіти» охоплюють, на жаль, тільки частину моїх мандрівок.

Оцей рукопис міститиме в собі продовження цих звітів: спогади неописаних досі екскурсій. Доводиться писати не з свіжої памяти, описувати події минулих років.

Память людська це струмент недосконалий. Тому подам, поперед усього, коротеньку характеристику своєї памяти, щоб майбутній читач, який може охоче колись із цих нотаток користати, міг як слід оцінити докладність та віродостойність моїх «свідоцтв» – без скрайнього скептицизму та без сліпої довірливости.

Оттеж: дуже легко випадають з моєї памяти (або перекручуються) власні імення.

Колись, при негоді якоїсь офіційної «регістрації», я ніяк не міг пригадати собі, як зветься моя мати й після короткої та напруженої надуми сказав, що їй на імя Марія (а навсправжки – Онися).

Тому нехай не дивується читач, що я, не памятаючи, скажім прізвища священика, опишу в котрому куті його церкви яка висить ікона. Такими вказівками я (вже по приїзді до Варшави страшенно здивував клеванського поповича Олексу Марківського (в Клевані я був підчас своєї першої гостини у Ніла Хасевича¹). Хоч і тут треба мати на увазі, що, коли якась памятка дуже мене хвилювала, то потім я помічав іноді (хоча і дуже рідко) деякі помилки у своїх первісних (згодом перевірених) вражіннях. Це були своєрідні «галюцинації памяти» – напр. мені здавалося, що в Тріоді Фіоля є якісь кінцівки.

Щодо ріжних балачок та анекдотичних ситуацій то що, то їх запамятати куди легше, якщо вони мають свою дуже «індивідуальну» фізіономію. Але, нажаль, взагалі з балачок удержується в памяті дуже мала частинка. Не раз думав я, що коли б записував свої розмови з пан-отцями, дяками, міщанами, селянами «по горячих слідах», з сумлінною докладністю модерного етнографа, то створив би вельми вартісні історично-етнографічні документи. І хто знає, чи не були б ці документи в майбутньому оцінені вище, ніж оті старі шпаргали, що за ними ганявся я з великими витратами коштів та енергії, «стрибаючи» по широченних просторах поміж Збаражем та Білостоком (містом).

Взагалі ж щиро раджу читачеві ставитися до моїх споминів з довірям, бо вони писані з сильним почуттям відповідальности за їх правдивість.

І нехай не ослаблює цього довірря «водевільність» декотрих епізодів, бо провінціяльна дійсність, особливо в калєйдоскопі вражінь мандрівника, на гротескові щепи не скупа.

З хронольогізацією спогадів буде найважча справа, але думаю, що якби воно було потрібно, то хронольогічні прогалини та помилки можна було б виправити та доповнити на основі архівної регістратури: листування та нотаток про одержання пачки.

На цьому «переднє слово» закінчую та переходжу до спогадів.

Боже поможи!

Столинщина.

Зачнемо від єдиної досі, не дуже вдалої екскурсії до Столинського повіту, року Божьего 1933.

Вибрався я туди зі Львова, маючи в кишені невеличку суму грошей і досить таки давній рекомендаційний лист п. судді Віктора Соловія² до висоцького протоєрея о. Филарета Перхоровича³. Соловій, перед запроторенням його до Мінська Мазовецького суддовав якийсь час (як т. зв. судовий асесор) у Столині і одного разу потрапив до Висоцька на «фест». Звідти його знайомість з о. Перхоровичем.

Взяв я також із собою, власної роботи, відбитку на машині, коротесеньку «історію м. Висоцька», що мала оточити мене в очах наївних поліщуків авреолею великого вченого.

Висів на ст. Удрицьк і поїхав фурманкою до Висоцька. Проїхав повз Удрицької церкви XVIII ст., не дуже, здається, здеформованої, збудованої висоцькими єзуїтами, що зявилися були в цих околицях з волі українського гетьмана Павла Тетері⁴.

В Висоцьку старенький пан-отець Перхорович прийняв мене досить привітно (хоч і не відразу пригадав собі, хто такий Соловій). Балакав українською мовою досить добре, хоч трохи повільно.

Самого міста Висоцька я майже не бачив: не хотів по ньому вештатися, щоб не звертати на себе уваги фараонів. Затеє докладно оглянув священичу садибу з останками валів колишнього замку князів Гольшанських та Соломерецьких. Бачили оті вали чимало: і Мелентія Смотрицького, що довго мешкав у Висоцьку у кн. Соломерецьких (див. Я. Суші⁵ – Saulus et Paulus), і татарську орду (славне колись «весілля Кашовських», коли татари вивели з висоцького замку молодих і усіх гостей), і гетьмана Тетерю (він відновив висоцький замок).

Біля цієї «плєбанії» поміщицький колись дім: невеликий та дуже скромний. Тепер мешкають у ньому, здається, лісничі. А колись мешкав у ньому історик Руліковський⁶.

В Висоцьку люди добре памятають про пана Руліковського і згадують про нього з симпатією. О. Филаретові він давав колись читати свою статтю про Висоцьк (“Słownik Geograficzny”).

Проте й моя історія Висоцька припала о. Филаретові до смаку, хоч він і нарікав на її мікроскопійні розміри.

Документи знайшлися в о. Филарета в хаті. Щодо пергамінового оригіналу фондаційного запису кн. Раїни Соломерецької⁷ та її сина Володислава⁸ (того самого, що разом із Смотрицьким виїздив на студії до Німеччини), то о. Филарет вперто намагався переконати мене про його (оригіналу) не існування (цей оригінал бачив проф. І. Шендрик).

Але показав цю фондацію в виписі XVII ст. з пинських судових книг, і я зробив з неї дуже докладний відпис. Була ще чимала пачка архивалій XVIIІ та поч. ХІХ ст. – переважно ріжні справи парохів з дідичами. Добре було б їх забрати, могли б знайтись у них цікаві подробиці.

О. Филарет оповів місцевий переказ про одного із згадуваних у цих документах уніятських парохів, що він був людиною дуже заможною і мав власні фабрики поташу (дуже важливий колись для Полісся промисел). Висоцькі священики титулувалися від часів Раїни Соломерецької «протопопами».

Між записом Соломерецької і XVIIІ ст. значна перерва. З часів Тетері ніяких документів немає.

Церковних архивалій о. Филарет не дав. Записом Соломерецької охоче хвалився, а уніятські документи показував обережно… Звісно, ревіндикація!... Дав тільки шляхетський родовід XVIIІ ст., з розмальованим акварелею гербом, як казав, з фамілійних паперів його матушки.

У цієї матушки я знайшов килим. Сюжет центрального рисунку дуже «паньський» – річ обильности, але робота типова для давніх українських килимів. Тло кремове. Килим сильно знищений, але орнаментація збереглася добре. Здавалося б, що все гаразд: матушці непотрібний, а для музею придався б. Але матушка чомусь так сказилася, коли я пропонував їй продати килим, що довелося про нього забути.

До церкви не дуже хутко вдалося вибратися, а тимчасом покликано бабу-міщанку – етнографічного інформатора. Спершу я спробував був записувати від неї пісні, але баба мала дуже покручену вимову. Тоді я почав розпитувати її про ріжні звичаї та вірування і записав чимало цікавих річей. Баба памятала, як колись Руліковський записував народні пісні. Про козацькі пісні казала, що поліція в Висоцьку їх завзято переслідує. Спершу не хотіла їх співти, потім заспівала «Мороза».

Пішли нарешті до церкви. Церква нова. Є трохи архивалій: метрики, касові книги, укази, то що. О. Филарет оповів, що на хорах до війни було багато документів. Їх випрохав хтось для музею барона Штейнгеля⁹. О. Филарет віддав тоді цілий великий мішок, чи кілька мішків документів. Що це було? Деканальний архив, чи що інше?

Бачучи, що з архиваліями тяжка справа, я почав випрохувати «Вестник Южной и Западной Россіи». В церковній бібліотеці було багато книжок цього цікавого журналу. Але о. Филарет і тут не подався. Почав марудити про «опись» і ні тпру, ні ну!... Дозволив узяти трохи ріжних почаївських брошур, а я зручно та непомітно всадив поміж них метрики XVIIІ ст.

Зпоміж балачок з о. Филаретом (він робив у них вражіння дуже розумної та симпатичної людини) запамятав я одну: про махерства Поліської консисторії.

Були на щось потрібні висоцькій парафії гроші: на ремонт, чи що… Вирішали спродати церковний ліс. Вдалися на дозвіл до консисторії. Рахувалися, розуміється з тим, що консисторія візьме, як звичайно, якийсь процент.

Консисторія, замість прислати дозвіл, відписала, що вона вже вволила волю висоцьких парафіян: ліс спрадала, а «следуемый процент» буде своєчасно парафії присланий. Приїхав «підприємець» і вирубав ліс.

Парафія допоминалася «следуемого процента» (хоч у консисторському указі не було навіть прописане скільки саме відсотків «следует»), дістала дулю…

В Пинську порадили о. Филаретові цієї справи не ворушити, бо буде зле…

Отак «очистили» церковні ліси на Поліссі єпископ Олександр Інозємцев¹⁰ і протоєрей Сорошкевич¹¹ (на Волині «лісопромишлеником» називали «вишневецького князя» о. Борецького), гідні спадкоємці Борзогатих-Красінських, та інших «їдців духовних хлібів» призначуваних королями в XVI ст. на єпископії та архимандрії.

Хотілося мені побачити відомого отця Тхоржевського¹². Про нього давніше доходили до мене уривки чуток, з яких можна було уявити собі як гостро виділялася ця романтична постать зпоміж сірої прозаїчної маси поліського духовенства. Священик в архієрейській митрі (о. Тхоржевський став митратом підчас своєї служби в Українській Армії), що на «фесті» читав євангелію по-українськи – на Пинщині – в двадцятих роках, повинен був видаватися поліським селянам чимось незвичайним, звістуном якогось іншого, далекого, кращого світу. Це «містичне» вражіння можна було відчути в тоні диякона (по суті селянина) з Пинщини (здається, з с. Мохро), який мені про цю екзотичну прояву колись оповідав. Інший епізод торкається перебування о. Тхоржевського в Камені¹³.

Висоцька церква (1915-18)

Їде десь о. Тхоржевський по своїй парафії і зустрічає селянина, якому треба негайно заплатити податок, а грошей нема. Отець Тхоржевський оповідає селянинові, де у нього (Тхоржевського) лежать вдома гроші, витягає з кишені ключі, і дає їх дядькові, що плаче від радости та вдячности. Висліди таких «екстравагантностей» – горяча любов знизу і нагінка з гори.

Отець Тхоржевський походить з Висоцька, має там хату і проживав у ній, виганий з усіх парафій.

Але трапилося так, що, коли я приїхав до Висоцька, то він був саме тоді висланий на короткий час завідувати якоюсь парафією¹⁴. За пару днів мав вернутися.

Коли я сказав о. Филаретові, що сподіваюся добути від Тхоржевського важливі для моїх розшуків вказівки, то о. Филарет почав сміятися. Сказав, що о. Тхоржевський старовиною не цікавиться, цікавиться «новим». А проте згодився, що, як щирий українець, отець Тхоржевський буде радий мені допомогти.

А тут ще й ось яка історія притрапилася. Сидів я чомусь у кухні, аж ось відчиняються двері, і входить фараон¹⁵. Я тоді стругав щось ножем, не пригадую вже що саме і нащо. Тому виглядав не як стороння людина, а зовсім як «домашня».

Фараон гостро і пронизливо подивився на мене, тоді я спитав його, чи він прийшов до «księdza proboszcza» і відпровадив його до кабінету о. Филарета.

Отець Филарет балакав з ним довго – може годину. Коли фараон пішов собі, каже мені: «Ну, знаєте. Я думав, що він за Вас прийшов питатися, і вже мав готову відповідь, що Ви мій кревняк. А він прийшов тільки поспитати, куди це от. Тхоржевський виїхав з Висоцька».

Думаю собі: то на цей запит треба було цілу годину відказувати?

Тепер згадую про цей епізод цілком спокійно та зрівноважено. Все може бути!

Може от. Филарет, відповівши фараонові, балакав із ним на цілком невтральні теми (тоді саме мав відбутися якийсь політичний процес проти групи висоцьких міщан). Може от. Филарет, як батюшка старої дати, вороже ставився до от. Тхоржевського, як священика цілком нового типу, «политиканствущаго», (а до тогож – популярний суперник у межах власної парафії). Може навіть солідаризувався під цим поглядом із фараоном. А водночас, може, не мав ніяких лихих намірів супроти нешкідливого археолога, хоч і українця. Все може бути.

Отак воно теперечки мені видається. А тоді приступила до мене стара приятелька – манія переслідування, що стільки жагучих мук завдало мені підчас мандрівок. Про це я не писав у попередніх споминах, але на цьому місці признаюся, що звязані з цією манією муки це 75% моїх унутрішніх подорожніх переживань.

Не йнялося якось віри запевненого о. Филарета, що фараон про мене не допитувався. Захотілося що хутше тікати з Висоцька, не хотілося чекати на о. Тхоржевського.

Але куди його їхати?

Наспіла вістка, що до Удрицька вже неможна доїхати через повінь (дощі? весна? – не згадаю). Та й соромно було закінчувати мандрівку з такими марними здобутками. От. Филарет радив їхати або до Городна, або до Теребежова.

Городно принаджувало більше: княжий город, місто гончарів-митців, якась гребля, на якій вилежуються в теплі дні вужі та гадюки, їх вилізло на цю греблю, що спинили велике військо, яке мало руйнувати Городно. Але далеко від залізниці, а грошей обмаль, а до першого далеко, знайомих, таких, щоб можно було в них довше пожити, ніде поблизу не має, а білет до батьків (Клєцьк) не знаю скільки коштує.

Тому вирішив їхати до Теребежова, бо це було по дорозі до залізн. ст. «Горинь».

Виринув з підсвідомости ще один спогад, звязаний з Висоцьком. Проф. І. Шендрик казав мені, спираючися на інформаціях дубенського гімназіяльного професора Перхоровича¹⁶, що от. Филарет повинен мати рукописні проповіді українською мовою якогось волинського проповідника ХІХ ст. (прізвище не згадаю). В Висоцьку ми з о. Филаретом обміркували цю інформацію і прийшли до висновку, що цих проповідей треба шукати в іншого Перхоровича, священика Луцького повіту. На жаль, ця справа, здається, досі ще не розсліджена.

Полішук і труба.
Худ. О. Лозицький.

Розпитував я також, чи нема яких небудь старих паперів у поміщицькому домі (по Руліковському). Всі впевняли, що нічогісінько немає.

До Теребежова підвіз мене якийсь старший гімназіст-поляк, з тієї родини, що мешкає в поміщницькому домі. Дорогою він силкувався мене «вимацати», що я таке – очевидячки, видалося йому дивним, що якийсь «кацап» чи «гайдамака» загнався аж на Полісся для якихось там «наукових дослідів». Та й зверхній мій вигляд не відповідав, мабуть, його уявлінням про «вченого дослідника». Розпитував дуже настирливо, але [я] викручувався з не аби якою грацією.

Висів з брички досить таки далеченько від Теребежова, гімназіст поїхав у іншому напрямку. В Теребежові сконтактував, що церква стоїть дуже далеко від хати священика: ця обставина часто-густо утрудняє завдання.

Дійшов до плебанії. По подвіррі похожав якийсь павіян, років девятнадцяти, обросший кумедною юнацькою борідкою. Коли я привітався з ним, то павіян налякався і швидко втік. Довго стукав я до дверей – ніхто не виходив. Нарешті якось достукався.

Пан-отця не було вдома, поприходили якісь панночки, з якими я весело жартував. Прийшов нарешті невидющий син¹⁷ теребежовського священика (прізвища не пригадаю, здається, Ляцевич¹⁸). Оцей сліпий (втратив очі підчас великої війни) дуже зацікавився моєю працею і поставився до неї з великою симпатією.

Дуже радив мені їхати до Городна, кілька разів повторив, що саме про це Городно згадано у «Слово про Ігорів полк»: «Трубять труби городенської» – він знав про це з якоїсь російської книжки.

Балачки зійшли патрохи на національні теми. Родина теребежовського батюшки походить, здається, з Білорусі (це річ зрозуміла, коли візьмемо до уваги, що Теребежово належало до війни до Минської губернії та єпархії). Мій сліпий сильно «дзєкав». В родині російські симпатії, російські газети на столах. Старенька матушка¹⁹ спитала мене (присягаюся, що це не вигадка, а факт):

– «Почему украинцы не любят так нас, бывших русских людей?»

Проте сліпий виявив чималу зацікавленість місцевими етнічними проблємами.

Треба знати, що Столинський повіт складається з двох частин: одна з них належала до війни до Волинської губ., друга до Минської. Висоцьк лежить у «волинській» частині, а Теребежово у «минській».

Оттеж оповідав мені сліпий, що «минчуки» здавна називають Волинь «Україною». Тому в розумінні теребежовських селян Висоцьк лежить «на Україні», а Теребежово – ні. Потім я перевірив цю звістку в балачках з селянами. Вони завжди кажуть «поїхав на Україну», а не «на Волинь».

Пригадав я тоді собі, як клєцький немолодий вже диякон от. Григорій Бирюкович розповідав про свою молодість (він походив з Мозирщини). Розповідав своєю трохи тільки помосковщеною білорущиною (він сам задивлявся на неї дуже саркастично: «Мы гаворым конскім языком, усі языкі перамешалі!»). Пригадував: «У нас казалі, як хто ехаў за Давідгарадок: на Украіну паехаў. А потым аказалася, што дзествіцельна есьць Украіна!..» (так схарактеризував малописьменний отець диякон післявоєнне українське відродження: немов би знайдення чогось загубленого…).

Я розповів сліпому, як виглядає справжня українсько-білоруська етнічна межа. Він вислухав мене з великою увагою, думав, перепитував і нарешті заявив, що “ето справєдліво”.

Оповів, як він їздив на якусь комісію для інвалідів до Кобриня і здивувався, почувши там дуже чисту українську мову, чистішу на його думку, ніж на Столинщині українську мову. Він, мовляв, передтим не сподівався, щоб “на Гродненщині” могла бути така “тверда” українська мова.

Престольне свято у Свято-Ільїнському храмі с. Теребежов
(4-й справа о. В. Рубанович)

У теребежовського пан-отця я переночував. На другій день була неділя. Пішов я на службу Божу, співав у хорі, велегласно прочитав апостола. Після служби батюшка вийшов з церкви, а молоденькому дияконові наказав показать мені церкву, попередивши заздалегідь, що “достопрімєчатєльностєй” нема.

І от я, мов той Хома невірний, почав розшукувати оці “достопрімєчатєльности”. Вони є найчастіше там, де люди кажуть “що їх нема”, і, навпаки, нема їх найчастіше там, де люди кажуть, що вони є.

Теребежовська церква нова. Але є в ній старі речі. Є, передусім, стара ікона Божої Матері з написом – силябічним віршиком, молитвою за худобу. Цього віршика я, на жаль, не записав, не мав при собі олівця.

На хорах знайшлися старі матерії. Був підризник, пошитий, мабуть, недавно і цілком здатний до вжитку. Його горішня частина була пошита з якогось брокату, а долішня з старого адамашку, прикрашеного гарними, вигаптованими чи витканими, квітками.

Оцю долішню частину я наважився віддерти і забрати. Шовк при добрій резонації (порожня церква!) страшенно голосно рипнув. Церковний староста метушився десь біля іконостасу, почувши цей згук він завторував – хекнув, майже застогнав, але не наважився контролювати “батюшку” та “пана”. Це було Полісся, а не Волинь, де батюшки бояться увійти до церкви без старости та “ключників”…

Окрім цього підризника, що його існуванню поклав я край, була ще на хорах дуже коротенька (мені сягала до пояса) риза (фелон), пошита з звичайного саморобного полотняного льняного полотна з відбитим на цьому полотні фарбою орнаментом (здається, геометричним). Згодом п. проф. Шендрик дорікав мені, що я не взяв цієї ризи, замість французького адамашку.

Взяв я також знайдений на хорах “вот” – срібну подобу людської голови, зроблену незвичайно примітивно. Згодом я казав ляїкам, що це “поганський ідол” і всі вірили…

Була ще на хорах ікона, намальована олійними фарбами на полотні без грунту – таке я вперше бачив. Якась складна група з досить довгим написом, але все це сильно знищене.

Нижній Теребежов,
церква св. Ілії

Є ще в теребежовській церкві комора при бабинці, ліворуч, а в ній міститься архив.

На жаль, тут отой самий отець диякон, що спокійно зніс навіть роздраніє підризника, зробився дуже підозріливий. Особливо, коли я почав розглядати метрику XVIІІ ст. – довгий та вузенький «дуток». От. диякон залопотів налякано, що метрика уніятська, що треба бути дуже обережним з такими уніятськими документами, тримати їх під сімома колодками…

Оттеж з архивалій нічого не вдалося здобути. Згадана метрика була Смородської церкви, колись парохіяльної, а тепер приписної до Теребежова.

Окрім неї було ще в коморі чимало архивалій: цілий деканальний архив, але не такий старий як у Садові, а починаючи з 40-их чи 50-их рр. минулого сторіччя.

На жаль, не пригадаю, як саме називався деканат, в усякому разі не теребежовський, а одної з сусідніх парохій. Думаю, що в деканальному архиві такої глухої поліської діри знайшлися б цікаві церковно-побутові матеріяли.

Ідучи з церкви до дому священика, я балакав з молодим дияконом²⁰. Він оповідав мені про свої наміри виїхати до Америки і там висвятитися на священика (він не скінчив семінарії). Я йому, розуміється, дуже докладно розповів про Америку і про умовини, в яких живе американське православне духовенство. Архивний робітник повинен знати все і яких тільки не доводилося мені давати порад: лікарських, ветеринарійних, пасічницьких, означувати покликання та майбутній фах молодих паростків старих священичих родин і таке інше…

Прийшовши до священика зайнявся я етнографією. Теребежовська говірка дуже цікава: наймаркантніша її прикмета. Це «і» зам. «и», отже: ходіті (з твердими «д» і «т», як у слові «тік»), замість ходити, а крім того це багато й інших особливостей, як звичайно буває в сильно зріжничкованих окраїнних архаїчних говірках.

Хотілося записати цим діалєктом трохи пісенних та інших матеріялів, але виявилося, що це справа дуже тяжка.

Дівчата з церковного хору проспівали мені кілька пісень, але їх мова, з фонетичного бодай погляду, скідалася на білоруську.

Ці дівчата намагалися балакати по-московському, через незнання московської мови додавали багато українських слів, а дотого сильно «дзєкали». Що-до цього дзєкання, то я певний, що до його поширення в Теребежові багато спричинилася дияконова жінка²¹.

Вона вчилася у Виленскій білоруській гімназії й балакала, якщо не по білоруському, то білорусько-московським «койне».

Білоруські гімназії виховують молодь у дуже демократичному дусі, тому диякониха ставилася до сільських дівчат як до товаришок, а зустрічалася з ними дуже часто, бо саме вона, а не її чоловік, диригувала церковним хором.

Не диво, що дівчата, вважаючи її, мабуть, за недосяжний ідеал інтелігентности та аристократичного бонтону, перейняли її жаргон.

Це зясовує, чому саме мої теребежовські записи роблять вражіння білоруських. Аж злість мене розібрала, тим паче, що під саміським моїм носом крутилися служниця священика, місцева селянка середнього віку, що балакала найчистійшою місцевою народною говіркою, без ніяких примішок. Але співати вона відмовилася, покликуючись на неписаний селянський «закон» – спів їй був заборонений (не пригадую, чи назавжди, чи тільки на декотрі «сезони»), бо в неї повмирали діти.

Згодом вже у Варшаві балакаючи з одним студентом з Висоцька, я почув від нього ще одне пояснення «покручености» мови в тих околицях: там довго кватирувало російське військо: сибирський полк і ще якісь. Аборигени перейняли від солдатні багацько москалізмів.

Проте такі випадкові чинники не могли б діяти так сильно на іншій території, в іншому середовищі – з міцнішою мовною стихією.

Це твердження може видатися дивним: здавалося б, де ж шукати найміцнішої мовної стихії, як не на території архаїчних говірок, цебто там, де мова виявила особливу «твердість», неподатність, зберегла старовинні форми, знищені деінде потоком мовної еволюції.

В дійсности справа стоїть інакше. Слід памятати, що поліські архаїчні говірки дуже сильно зріжничковані. Проїдете кілька, кільканадцять кілометрів і вже помітите якісь ріжниці в мові, часто дуже суттеві фонетичні ріжниці.

Хлопець бере собі жінку з іншого села, і вже діти змалку чують у батьків неоднакові мовні форми.

А на українсько-білоруському узграниччі селянин чує раз-у-раз то українську, то білоруську мову. Вони переплутаються, «невтралізуються». Звідти значна плинність мовних форм у переходових говірках. Часто, записуваючи одну пісню від одної особи, чуєте те саме слово вимовлене раз так, раз інакше.

Думаю: читач зрозумів, що саме я називаю слабкістю мовної стихії. Це своєрідна хиткість поточної мови, що сприяє в великій мірі мовному винародовленню, інфільтраціям чужих «панських» мов.

Звідти такі факти: православні міщани говорять в волинських містечках переважно по-українському, в Нєсвіжі, в Клєцьку – по-білоруському, в Більську, в Семятичах – по-польському, в Заблудові, в Бересті – по-російському.

Архаїчні діалєкти зберігали свою первісну свіжість, мабуть, тому, що населення сиділо від давних часів на старих своїх місцях, не було «забовтане».

Але «біженство» 1915-20 років мало дуже поганий вплив на північно-українську мовну стихію.

Пригадую собі, як після цього біженства лунали по Кобринському та Дорогичинському повітах тамбовські («чудок»=трохи) навіть сибирські (дєлат, зам. дєлаєть) провінціялізми.

В порівнянні з цією слабкістю поліської мовної стихії, вражала мене підчас мандрів міць української мовної стихії на Волині. Незвичайна чистота української мови, в устах напр. тих священиків, що вчилися в російській школі, а української літератури цілком не знали.

На Волині я пізнавав часто московофільських зубрів, які вживали в родині чудової української мови, російської майже ніколи, а на Поліссі – багатьох священиків, які народилися і все життя прожили в українських повітах, а по-українському не вміли зліпити кількох слів.

Але досить вже цього «соціольогічного мовознавства»…

З Теребежова я виїхав з своїм невидющим приятелем на ст. Горинь.

Там він мене познайомив з «русскою» родиною колишнього начальника станції. Від сина начальника станції я дістав кремінний спис (Если вы интересуетесь, то пожалуйста…). Спис був знайдений підчас копання рова при одному містечку на Столинщині, назва, пригадую, починається на «О», десь при кордоні. А втім, віддаючи цей спис, я подав про нього докладні звістки, тому не маю пощо напружувати память.

Зі ст. Горинь потяг поніс мене в напрямку Клєцька.

Чернетку цих записок (з виїмком трьох останніх сторінок цебто до слів «Проте такі випадкові чинники» – я написав у Деречині Слонімського пов. влітку р. 1935, переписав начисто і додав три нові сторінки у Варшаві, в квітні р. 1936.

–––––– *** ––––––

Далі буде

Коментарі

1. Ніл Антонович Хасевич (1905-1952) – український художник, графік, політичний діяч, член ОУН, близький до літературної групи «Ми».
2. Віктор Сильвестрович Соловій (1891-1966) – український громадсько-політичний і церковний діяч, керівник правничого відділу канцелярії Головного отамана Симона Петлюри, один із керівників «Просвіти на Поліссі» у Бересті, пізніше архієпископ УАПЦ Варлаам.
3. Філарет Перхорович (1871-1948) – митрофорний протоієрей, настоятель Висоцької церкви з 1892 р.
4. Павло Тетеря (1621?–1671) – український державний і військовий діяч, гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави Правобережної України (1663-1665).
5. Яків Суша (1610-1687) – церковний історик, єпископ Греко-католицької церкви, генерал василіанського ордену.
6. Едвард Руліковський (1825-1900) – польський історик і етнограф, дослідник Правобережної України.
7. Раїна Соломерецька (1606?–1645) – княгиня, спадкоємиця магнатського роду Гойських
8. Ян-Владислав Соломерецький (? – 1641) – пінський маршалок, на ньому припинився рід князів Соломерецьких.
9. Федір Рудольфович Штейнгель (1870-1946) – барон, російський і український державний діяч, заснував у своєму маєтку Городок музей археологічних і етнографічних знахідок на Волині.
10. Олександр (в миру Микола Іванович Інозємцев, 1887-1948) – архієпископ Поліський і Пінський.
11. Володимир Сорошкевич (1879-1960) – митрофорний протоієрей, член Поліської духовної консисторії.
12. Вірослав Тхоржевський (1875-1943) – митрофорний протоієрей, український патріот.
13. Тоді служив у селі Камінь-Шляхетський Кобринського повіту, де читав проповіді українською мовою.
14. [Коментар Б. Ольхівського] здається, Тутовицького на Сарненщині.
15. Поліцейський (жаргонне слово).
16. Юрій Перхорович – волинський історик-краєзнавець, можливо, родич о. Філарета.
17. Микола Віссаріонович Рубанович (1887 – 1966) – син теребежовського священика, офіцер царської армії, осліп після поранення на фронті, пізніше був псаломщиком Теребежовської церкви.
18. Насправді, священиком був Віссаріон Якович Рубанович (1859 – 1941) – протоієрей, настоятель Теребежовської церкви з 1893 р.
19. Віра Венедиктівна Рубанович-Когачевська (1865-1944).
20. Михайло Миколайович Мігай (1903 – ?) – диякон Теребежовської церкви з 1927 р.
21. Ганна Тімофіївна Герман-Мігай.